"Безмежна доля" -2

"Дорослішання", дві глави другої книги роману Имира Ельника "Безмежна доля"



 

Глава одинадцята. Несподівані призначення

 

Біля вагону центрального київського вокзалу Сергія Васильовича зустрічала Лідія Петрівна – подруга покійної дружини. Скрипник перед виїздом із московського готелю, не без допомоги Івана Івановича, встиг знайти її телефонний номер. Додзвонився. Подякував за участь в організації поховань. Попередив про від’їзд із Москви поїздом. Попросив зустріти на вокзалі та підвезти до Байкового кладовища, де поховано Марію з Миколою.

Сергій побачив Лідію ще перебуваючи у вагоні. Її було важко не помітити. Темно-сині джинси і тепла джинсова курточка з хутровим коміром із чорної норки підкреслювали спортивну фігуру жінки. І на пероні на неї з цікавістю поглядали і жінки, і чоловіки, які теж чекали прибуття московського потягу.

Періодично переводив свій погляд на неї і солідний полковник, який уважно вдивлявся в обличчя кожного, хто виходив з вагону на перон. Йому, помічникові Міністра оборони України, було доручено зустріти якогось підполковника Скрипника та супроводити до приймальної міністра. І це його трішки дратувало. Крім того, помічник помітно нервував, бо непокоївся проґавити у вокзальній метушні Сергія Васильовича. Знав Скрипника тільки з фотографії, яку йому привезли напередодні увечері з управління кадрів.

Коли майже всі пасажири з важкими валізами вийшли з вагону, зі своїм невеликим багажем у дверях вагону з’явився кремезний мужчина з чорними вусами. Елегантне темне пальто та чорна хутряна шапка не могли приховати виправку кадрового військовослужбовця. Швидко, попри свою статуру і багаж, офіцер зіскочив на перон.

- Доброго ранку, Сергію Васильовичу. Міністр оборони вже чекає вас, – зробив крок назустріч цивільному полковник. Він помітно заспокоївся, радіючи, що відразу впізнав у мужчині підполковника.

- Бажаю доброго здоров’я, – привітався Скрипник, намагаючись пригадати де він перетинався з незнайомим старшим офіцером. Вони міцно потиснули одне одному руки.

- Я помічник міністра. Учора ввечері міністр мав телефонну розмову з Москвою… Після цього мені було доручено вас зустріти, - нарешті пояснив полковник.

- Дякую, пане полковнику… А я собі спланував… спочатку поїхати з Лідією Петрівною на Байкове кладовище… до могили сина та дружини, – як би виправдовуючись, показав Сергій Васильович очима на вдягнену у джинсовий одяг жінку, яка терпляче дивилася на офіцерів, переминаючись із ноги на ногу та чекаючи, коли вони закінчать свою розмову. – Вона була кращою подругою моєї покійної дружини. Обіцяла підкинути на своїй «Волзі»…

- Пробачте, Сергію Васильовичу. Мені доповіли про ваше горе… Дуже співчуваю. Проте спочатку маю доставити вас до міністра оборони, – ввічливо заперечив полковник. – А жіночку відпускайте… До речі, сьогодні на весь день вам виділено службове авто.

- Несподівано… З вашого дозволу я на хвилинку відійду…

Він підійшов. Стримано привіталися з жінкою. Подякував за те, що Лідія його зустріла та водночас вибачився. Пояснив, що має їхати на прийом до міністра.

А Лідія Петрівна, коли дізналася, що Сергій Васильович до кінця дня матиме службовий автомобіль, запропонувала не відмовлятися і від її допомоги. Пообіцяла, що після того, як він повернеться додому та зателефонує їй на домашній, відразу під’їде до нього та підкине до Байкової. Потім удвох навідаються до могил Марії Станіславівни та Миколи.

Коли Сергій і Ліда погодили свій план дій, офіцери через центральну залу вокзалу вийшли на привокзальну площу, яка своєю метушнею нагадувала велетенський темно-сірий мурашник.

Водій чорної «Волги», в світло-зеленому бушлаті, з личками сержанта, стояв практично перед центральним виходом. Тому ще в дверях побачив свого начальника з незнайомцем у цивільному. Швидко відчинив багажник. Допоміг Сергію Васильовичу влаштувати валізу. Так само оперативно відкрив задні дверцята перед гостем, а коли Скрипник зручно вмостився в салоні, обережно їх зачинив. «Щось змінилося й у Києві після мого відрядження… І тут зустрічають, як велике цабе», - гірко всміхнувся Сергій Васильович, не дуже радіючи цим змінам та увазі до себе.

Полковник зайняв місце біля водія. Наказав водієві їхати.

Машина, двигун якої ще не встиг охолонути, відразу завелася і м’яко поїхала вниз у бік вулиць Старовокзальної та Саксаганського. На першому світлофорі повернули ліворуч і, залишаючи з правого боку універмаг «Україна», виїхали на вулицю Повітрофлотський шляхопровід.

Ще за декілька хвилин з правого боку Сергій Васильович побачив ворота стадіону СКА, а за ним і знайому блакитну будівлю колишнього штабу Київського військового округу, а тепер – Міністерства оборони та Головного штабу Збройних сил України.

Автомобіль без затримки проїхав через ворота у двір міністерства та відразу зупинився біля найближчого від КПП другого під’їзду.

- Сергію Васильовичу, водій чекатиме вас на цьому ж місці… Путівка виписана до двадцять другої години. Має повернутися в парк не пізніше зазначеного часу…

- Дякую, пане полковнику. Машина прибуде без запізнення. До речі, у багажнику моя валіза з папкою документів на адресу міністра…

- Заберіть з собою, - порадив полковник.

Офіцери вийшли з машини. Сергій Васильович, не виймаючи з багажника валізу, відімкнув її. Узяв папку.

- А може ці документи передати до канцелярії чи вам, пане полковнику?

- Ні… Запитаєте про це у міністра особисто. Приймати документи від вас не доручалось.

- Зрозуміло.

Очищеними від снігу сходинками, посипаних піском, офіцери увійшли до міністерства. Без затримок пройшли й інші контрольно-пропускні пункти, які було влаштовано всюди, куди доступ було обмежено. Піднялися на другий поверх. Довжелезним коридором, застеленим темно-синьою килимовою доріжкою, попрямували в бік приймальні. В кабінеті помічника, яка була поруч з приймальнею, роздягнулися.

У приймальні міністра було доволі людно. Полковники і генерали сиділи в кріслах та на стільцях із папками документів на колінах.

Є і знайомі обличчя. Скрипник впізнав генералів Івана Біжана та Михайла Цикуна, з якими неодноразово бачився на командно-штабних навчаннях. Вони щось обговорювали між собою, чекаючи виклику. Але попри службові справи на обличчях офіцерів вже можна було помітити передноворічний настрій. Завершувався другий рік новітньої історії незалежної України.

На стінах приймальні в одну лінію, як на стройовому плацу, вишукались портрети видатних полководців древньої та сучасної воєнних історій.

Черговий по приймальні, коли побачив помічника міністра та свого безпосереднього начальника з кремезним гостем у цивільному костюмі, підхопився зі свого крісла, витягнувся і неголосно доповів.

- Товаришу полковник, зараз у міністра начальник Головного штабу.

- Дякую, майоре, а коли зайшов?

- Пів години тому, – подивився на свій годинник черговий.

- Повідомте, будь ласка, що пан Скрипник прибув… Його чекають.

Черговий підняв слухавку прямого телефону й у тиші, яка миттєво запанувала в приймальні, усі почули голос генерала Радецького:

- Слухаю.

- Товаришу міністре! Пан Скрипник вже в приймальні.

- Запрошуйте.

Черговий жестом запропонував Сергію Васильовичу пройти до кабінету, люб’язно відкриваючи перед ним двері.

Боковим зором Скрипник бачив, що всі здивовано повернули голови в його бік. «Мабуть розмірковують – і що це за пан такий приїхав з Москви, який випередив їх усіх… Не почекав і трьох хвилин у черзі»…

Коли Сергій самостійно відчинив ще одні двері та з невеликого, темного тамбуру потрапив до кабінету міністра, йому назустріч вже йшли, привітно посміхаючись, генерал армії України Радецький та, на пів кроку позаду від нього, генерал-полковник Лопата.

- Доброго ранку, Сергію Васильовичу. З приїздом на рідну землю, – привітався першим міністр. – Присядьмо, панове офіцери, за цей стіл.

- Бажаю здоров’я, товаришу генерал армії України! – як на параді чітко і голосно відповів на привітання Скрипник та потиснув протягнуту руку генерала. – Бажаю здоров’я, товаришу генерал-полковник, – вже тихіше привітався Сергій із начальником Головного штабу, влаштовуючись за круглим столом. Форма столу дозволяла одночасно бачити обох керівників. Свою папку непомітно влаштував на колінах.

Величезний глобус, який стояв поруч із круглим столом, теж дивився у бік Сергія Васильовича морями, горами і містами, де зовсім недавно він побував під час свого невчасного відрядження.

- Дозвольте доповісти, товаришу генерал армії України?! – піднявся зі свого місця підполковник, підтримуючи рукою папку.

- Не вставайте, Сергію Васильовичу. Не на плацу. І звертайтесь, називаючи ім’я та по батькові, – зупинив офіцера міністр. – А папку покладіть на стіл. Вам так буде зручніше. Що стосується результатів вашої поїздки, то про неї вже все знаю. Майже щодня спілкуємося з Павлом Грачовим щодо розподілу Чорноморського Флоту. А вчора ввечері мене було поінформовано і про успішні результати роботи російсько-української комісії в Єгипті та Пакистані за вашою участю. Також дізнався і про ваші особисті наукові досягнення… Навіть про наміри росіян присвоїти вам науковий ступень доктора технічних наук знаю… У зв’язку з цим ми з Анатолієм Васильовичем вас щиро вітаємо! Також дякуємо за гідне виконання складних завдань за кордоном!

- Служу народові України! – чітко вимовив Скрипник.

- Крім того, вчора, відразу після розмови з Грачовим, викликав до себе начальника управління кадрів і доручив підготувати два накази. Перший – про призначення вас на посаду першого заступника начальника Центрального науково-дослідного інституту Міністерства оборони. А другий про присвоєння вам військового звання полковник достроково. Ці два накази я вже підписав сьогодні вранці. Тому, пане полковнику, поздоровляю вас із призначенням на високу посаду та з черговою зірочкою на погонах!

- Служу народові України! – зробив спробу підвестися Скрипник, спантеличений своїм карколомним злетом, але був зупинений жестом руки міністра.

- Ще хочу висловити наше співчуття з приводу трагічної смерті вашої дружини… І сина… Такого і ворогу не побажаєш, – тихо додав Міністр. – Але попри все мусимо працювати і жити далі… Якщо є необхідність піти в відпустку, пишіть рапорт. Начальник інституту про все попереджений… Витяги із наказів про ваше призначення та присвоєння звання також уже в інституті.

- Дякую вам, Віталію Григоровичу… Якщо дозволите, в мене для вас пакет від міністра оборони Російської Федерації, – відкрив папку Сергій. – Чи може здати до канцелярії?

- Ні, давай сюди.

- Вони стосуються відновлення деяких наукових досліджень нашим інститутом… Росією вже виділено значні кошти на їх проведення, – витягнув Скрипник з папки пакет та передав його міністру.

- Так, я вже в курсі, що після розвалу Союзу наукові роботи, якими ви керували, були зупинені... Вчора під час телефонної розмови з Москвою Україні запропонували відновити ці роботи, а Російська Федерація стане їх замовником, – підтвердив міністр, розпечатуючи конверт. – Ага… На перший етап робіт, якими керуватиме… Скрипник… Сергій… Васильович, дійсно вже виділено кошти… Цілий мільйон доларів США? Тільки на перше півріччя дев’яносто четвертого? Солідно… Анатолію Васильовичу, доручаю вам організувати виконання цього питання.

- Слухаюсь, пане міністре, – потираючи долоні відповів начальник Головного штабу.

- Не дуже радійте, Анатолію Васильовичу… Право підпису для перерахування коштів на наші рахунки в Укрексімбанку замовник надає тільки науковому керівнику! Він, і тільки він, має повноваження затверджувати і відповідні фінансові звіти! Так тут зазначено…

- Якось домовимось із полковником на тимчасову позику, пане міністре… У мене через відсутність валюти горить план зовнішньої інспекційної діяльності держави за кордоном…

- Не заперечую… Домовляйтесь… А вам, Сергію Васильовичу, ще раз дякую! Якщо запитань немає, вільні, – подав руку міністр.

 

***

На чорній «Волзі» з номерами Міноборони Скрипник в’їхав у невеликий двір рідного інституту. Піднявся знайомими сходами. Зайшов до начальника. Відрекомендувався у зв’язку з поверненням із відрядження, присвоєнням військового звання та з нагоди призначення на посаду першого заступника начальника інституту.

-  Вітаю вас, товаришу полковник… Радий, що нарешті матиму надійну праву руку. Водночас висловлюю вам і своє співчуття…

-  Дякую, пане генерале… Якщо дозволите… Волів би догуляти відпустку… З якої мене так невчасно відкликали…

-  Розумію і не заперечую, – підняв слухавку генерал. – Черговий, запросіть до мене начальника відділу кадрів. – Повільно поклав трубку на місце. – Сідай, Сергію… Як ти?

-  Тримаюсь… Але отут, – торкнувся грудей, – порожнеча і біль…

-  Нічого… Все минає… Минеться і біль… Треба жити далі, тим паче, що небесна канцелярія нібито знову ввімкнула зелене світло для твоїх наукових досліджень…

-  Це так, пане генерале. Але якось все стало другорядним і неважливим, як тільки дізнався, що моїх не стало… Докоряю собі. Можливо втратив їх через оте відрядження... Навіть не зміг із ними по людські попрощатися…

-  Не розкисай, Сергію. Горе твоє поступово минеться. А своєї провини не шукай. Усі ми смертні… Тільки Господь знає коли й кого забирати на небо…

У двері постукали.

-  Заходьте, – запросив начальник інституту.

Це був кадровик.

-  Товаришу генерал-лейтенант, – почав рапортувати начальник відділу кадрів.

-  Сідайте поруч із Сергієм Васильовичем, – запросив генерал кадровика, не чекаючи завершення його доповіді. – Підготуйте проект наказу про те, що полковник Скрипник прибув із відрядження та приступив до виконання обов’язків першого заступника начальника інституту. Підстави вам відомі. А другий наказ – про продовження його відпустки за сімейними обставинами.

-  Слухаюсь. Дозвольте уточнити. Полковник Скрипник приступає до виконання своїх обов’язків після відпустки?

-  Ні, вже завтра. Й у відпустку він піде також завтра… Вже моїм першим заступником… До речі, не забудьте внести необхідні зміни щодо військового звання та посади в його службовому посвідченні.

-  Слухаюсь, товаришу генерал-лейтенант. Дозвольте виконувати?

-  Виконуйте.

Коли кадровик вийшов, начальник інституту продовжив.

- Я ж тебе, Сергію, знаю…Відразу шукатимеш причини смерті… Чи не так?

- Так, пане генерале… Не вірю я у такі дивні збіги. Одночасно пішли з життя і син, і дружина… Шукатиму і, сподіваюся, докопаюся до справжніх причин.

- Добре, Сергію. Гадаю, що твій новий статус сприятиме тобі в пошуках.

- Дякую вам. Дозвольте іти?

- Будь ласка… Куди зараз?Додому?

- Так, заскочу спочатку у свій… колишній… відділ, а потім додому. Перевдягнуся та на Байкове…

- Все, я тебе не затримую. Про відрядження розкажеш після відпустки. Також не забудь зайти в кадри. Залишиш там відповідні рапорти та службове посвідчення для внесення змін. Увечері всі документи на відпустку будуть готові та чекатимуть тебе. Телефонуй щодня. Можна і на домашній, якщо припече. Сьогодні можу допомогти і з машиною…

- Дякую, пане генерале. Мені вже виділено міністерську гостьову «Волгу». До двадцять другої години. Маючи такого коня, перед відпусткою встигну зробити все…

 

***

Ще до обідньої перерви полковник Скрипник виїхав з інституту додому.

Всі службові питання вирішились дуже швидко. Навіть отримав на речовому складі деяке майно, а головне – новеньку каракулеву папаху світло-сірого кольору. Як сказав завскладу, ще із запасів Радянської Армії. Поспілкувався з друзями і колегами. Після спілкування на душі помітно полегшало.

І тепер він із подивом, наче вперше в житті, розглядав крізь вікно легковика засніжені вулиці Києва, які вже були прикрашені гірляндами, чекаючи новорічних свят. Стільки років у Києві, а в центрі не бував уже біля двох років. Точніше бував, але під землею, долаючи щодня шлях на метро від станції «Комсомольська» до станції «Політехнічний інститут».

З бульвару Шевченка на світлофорі машина повернула на святковий Хрещатик. Ось і новорічна ялинка, біля якої вже юрбиться чимало матусь із малятами.

Біля готелю «Дніпро» повернули праворуч на вулицю Грушевського і майже відразу перед стадіоном «Динамо» пірнули ліворуч у Паркову алею.

«Треба буде якось зайти в готель «Дніпро» до Івана… Хороший хлопець, надійний, порядний. Недарма кажуть – щастя було дуже мало, та нещастя посприяло».

Ліквідація політичних відділів змусила Івана звільнитися з військової служби. Дружина відразу покинула його як невдаху, а він через пару років посів посаду заступника директора в престижному готелі Києва.

На мосту «Метро» Сергій мимоволі замилувався велетенською білою скатертиною Дніпра, красу якої не псували навіть чорні цяточки любителів зимової риболовлі.

Нарешті дісталися лісового масиву та будинку, де вже не один рік мешкала родина Скрипників. Чорна «Волга» плавно зупинилася біля його парадного.

Сергій відразу побачив машину Лідії Петрівни, яка вже чекала його на стоянці біля дому. «Я ж мав спочатку зателефонувати, – здивувався Скрипник. – Мабуть спалила чимало бензину, прогріваючи салон».

Полковник забрав із багажника свої речі, попередив водія про можливість його виклику через чергового по автопарку, подякував та відпустив пообідати.

«От і дочекалася», – зраділа Лідія Петрівна, коли побачила Сергія Васильовича. Вона заглушила двигун. Вийшла з машини. Відчинила задні дверцята. Узяла пакунки з продуктами. Зачинила ключем автомобіль. Перевірила всі двері. І тільки після цього посміхаючись пішла до Скрипника.

-  Лідіє! Чому не дочекалася дзвінка?

-  Вирішила тебе спочатку нагодувати. Ти би тільки чаю з бутербродами перехопив.

-  Це точно…Замерзла?

-  Аніскільки. У мене в салоні комфортно і влітку, і взимку.

-  Це добре. Тобі допомогти? – підхопив свої речі Сергій, киваючи на пакунки Лідії.

-  Ні, я сама. У тебе ж крім валізи ще один клунок з’явився, – помітила спостережлива жінка перев’язаний шпагатом вантаж.

-  Це з речового складу… Сьогодні достроково полковника присвоїли… Призначили на посаду першого заступника начальника інституту… Відпустили догуляти відпустку… Купа новин…

-  Отакої! Я тебе вітаю! А як би раділи Марія з Миколою! Ой, пробач… Не хотіла робити тобі боляче, – помітила Лідія погіршення настрою Скрипника.

-  Нічого… Вони дійсно були би на сьомому небі, - зупинився перед дверима квартири.

Поставив валізу з пакунком. Дістав із кишені ключі. Відчув у серці не біль, а неприємний холодок, який пригальмував його подальші дії. «Там, за дверима, вже ніколи не почути голоси дружини і сина. Але кожна річ нагадуватиме про них. Можливо їх души зараз там… прощаються з домом».

Двері відчиняти все не наважувався, плекаючи слабку надію. «А раптом усе неправда і вони насправді живі? Прокинусь і цей кошмар закінчиться».

-  Тобі допомогти? – занепокоїлася Ліда.

-  Ні, дякую. Щось у голові запаморочилось… Зараз…

Після м’якого клацання замків двері слухняно відчинилися.

«Усе як завжди. Нічого не змінилося. Ось капці Марії, які зараз взує Лідія. Отам, на поличці, капці Миколи. На своєму місці парфуми «Пані Валевська», аромат яких відчував уночі в купе»…

-  Знімай пальто та роззувайся, – запропонував жінці. – А я після дороги швиденько прийму душ…

 

***

Контрастний душ зробив свою справу. Сергій відчув бадьорість та бажання діяти.

«Сутеніє ж рано… Кінець грудня… Треба ще встигнути на Байкове, а потім заїхати за документами на Дегтярівську».

Вдягнув свій махровий халат – подарунок Марії. Відчинив двері. Відразу відчув смачні аромати з кухні.

В цей час Лідія Петрівна встигла насмажити картоплі, яку щедро заправила тушонкою. Чавунну сковорідку, яка звабливо парувала, влаштувала в центрі столу. Перед цим накрила стіл чистою льняною скатертиною, яку теж прихопила з дому. Поклала дві білі тарілки, біля них виделки та ножі. У салатниці виложила квашену капусту та солоні огірки. Акуратними скибочками нарізала свіжого українського хліба та сала. Все по дорозі з вокзалу ретельно вибрала на Бессарабському ринку. Заварила індійський чай «Бодрость». Цим чаєм запаслася ще до розвалу Союзу, доволі часто буваючи в Москві. Чайник з окропом залишила на маленькому вогні на газовій плиті, щоб не охолонув.

-  З легким паром, Серьожо, – помітила жінка здоровий рум’янець на його обличчі. – Ось тепер ти такий, як завжди.

-  Дякую… Правда гарячого пару було не так і багато… Переважно крижаною водою переводив себе в належний стан…

-  Тоді за стіл. Перекусимо і по конях. Алкоголь не пропоную, бо знаю, що ти не дуже вживаєш. А я за кермом. Пом’янемо твоїх пізніше… На дев’ять днів…

-  Маєш рацію. А от перекусити – дійсно не завадить, – схвальною посмішкою оцінив Сергій оперативність і старанність Лідії, яка так швидко і гарно приготувала обідній стіл. А від гарного виду та ароматів підсмаженої до золотистого кольору картоплі, капусти та огірків у нього мимоволі почала виділятися слина.

-  Скільки тобі? – узялася Лідія за ложку, підгортаючи найбільш просмажену картоплю.

-  Дякую, поклади спочатку собі, а я заберу решту.

-  Зголоднів?

-  Є трошки… З такими стравами і ситий відчує себе голодним…

-  Які там страви, Серьожо? – зашарілася Лідія та поклала собі тільки одну ложку картоплі, а також огірок і маленьку жменьку капусти. – Смачного. Бери хліб, ще теплий…

-  Дякую, і тобі смачного. – Сергій Васильович виклав зі сковорідки усю картоплю до своєї тарілки. Узяв хліб, який дійсно був ще теплим. «Боже, який ароматний і смачний хліб печуть у Києві! Справжнє золото, а не хліб». Вкусив. Підчепив виделкою гарячої, хрумкої картоплі, потім шматочок тушонки, скибочку сала й занурився в поглинання цієї простої і водночас надзвичайно смачної та апетитної їжі.

-  Як тобі? – наважилася запитати жінка.

-  Смакота…

-  Мені приємно…

Після невеликої паузи, під час якої Лідія принагідно спостерігала за тим як Сергій акуратно спустошує тарілки, вона нарешті набралася сміливості його запитати.

-  Ти не будеш заперечувати, якщо я тиждень-другий допомагатиму тобі з пранням та приготуванням їжі?

-  Мені незручно на це погоджуватися. Не ображайся…

-  Погоджуйся. Я тебе в біді сам на сам все одно не залишу…

-  Але з однією умовою, – майже відразу погодився Скрипник, бо раптом збагнув, що подруга дружини дійсно просто так не відчепиться.

-  З якою умовою? – розгублено подивилася Лідія.

-  На продукти та інше я тобі відразу виділяю п’ятсот доларів. Крім того, не забудь узяти дублікат ключів від квартири.

-  Хіба це умова? – заспокоїлася жінка. – Дякую, що погодився. А щодо баксів… Це ж купа грошей… Ти що виграв у казино? Гроші тобі знадобляться в відпустці…

-  Після відрядження в мене грошей достатньо. Ще розрахуюся за поховання. І не сперечайся, бо найму домашню працівницю.

-  Все-все. Умови прийнято. Ще раз дякую, що погодився. Гадаю, що і Марія там, на небесах, буде вдячна мені… За те, що не кинула тебе… Чаю чи кави?

- Краще чаю…

 

***

 

Після обіду Сергій швидко перевдягнувся. Джинси, сорочка, светр, куртка і черевики, оздоблені хутром, – улюблений зимовий одяг Сергія Васильовича. Тепло і зручно. Не треба перейматися тим, що десь зімнеться. Все це теж підбирала для нього Марія. Щось привозила з Польщі, щось – із Румунії…

-  Я готовий, можемо їхати.

-  І я готова.

-  А твої пакунки? Нічого не забула?

-  Ні. Там були тільки продукти для нашого обіду.

-  Тоді виходимо? І, якщо можна, заскочимо спочатку на ринок біля «Піонерської». Купимо квітів.

-  Добре, Сергію.

«Дивовижна жінка і прекрасна людина, - подумав про Лідію Сергій, коли вони вже мчали на правий берег Дніпра. – А який надійний друг… Дарма кажуть, що жіночої дружби не існує. Життєвий приклад дружби між Марією та Лідією Петрівною доводить протилежне. От тільки не щастить Лідії з чоловіками. Досі незаміжня… Усіх потенційних женихів футболить… чи перебирає ними… А сорок років не за горами… Замість того, щоб займатися особистим життям, як матір Тереза, увесь вільний час комусь допомагає».

До вулиці Байкової дісталися без пригод. Через центральні ворота пройшли на територію головного кладовища Києва. Снігопад припинився, а комунальники встигли почистити та посипати основні дороги піском.

Але доріжки до могил і самі могили були вкриті доволі товстим шаром снігу. Відчувалося, що протягом останньої доби нікого не ховали. У своїх зимових чобітках з високими халявками Лідія почувалася комфортно. Вона впевнено прокладала вперед стежку. А от Сергій Васильович відчував, що сніг таки потрапляв йому в черевики, шкодуючи, що не вдягнув свої військові чоботи. Нарешті Лідія зупинилася біля свіжої могили з вінками та квітами, теж добряче засипану снігом.

-  Отут вони лежать, – перехрестилася.

-  Тепер знатиму де, – зітхнув. Подивився на сусідні могили, запам’ятовуючи загальний вид та орієнтири, щоб наступного разу дійти самостійно. Побачив вдалечині засніжений костьол та інші будівлі Києва. – Гарне місце… Але без тебе не відшукав би… Проте взяти з собою лопату міг би сам здогадатися…

-  Тут знайдемо… Точно. Подивись… Біля того дерева, здається, чийсь реманент снігом замаскувало, – показала рукою жінка.

-  Зараз перевіримо.

Дійсно, біля дерева хтось залишив лопату і віник, якими Скрипник спочатку почистив доріжки, а потім ретельно обмів пам’ятник. Потім обтрусив від снігу вінки та квіти, які попри морози непогано збереглися. Повернув на місце інструменти. Поклав на пам’ятник свіжі троянди. По чотири з лівого та з правого боків. Постояли мовчки. Кожен думав про своє.

Лідія про те, щоби швидше повернутися до машини, бо вже пританцьовувала від холоду. Ось-ось почне смеркатися. Небо прояснилося і мороз майже щохвилини міцнішав.

А Сергій морозу не помічав. Навпаки йому було гаряче після роботи зі снігом. Він згадував учорашній шоковий стан у Москві та в потязі і не міг сам собі пояснити, чому тут біля могил найдорожчих йому людей у його очах не було жодної сльозинки. «А в Лідії, здається, очі червоні… Мабуть плакала, коли сніг відкидав».

-  Як вдалося таке місце на Байковому отримати? – тихо, з шанобливістю до супутниці запитав Сергій.

-  Це заслуга Романа Олександровича. І місце, і пам’ятник – усе він. А я тільки побігала з документами та поминальний обід замовляла… Ще висловила сумнів, чи не просяде могила… Так він заспокоїв, що сам контролюватиме остаточне оздоблення могили, коли мине рік… Увесь час повторював, що як керівник установи несе відповідальність за смерть Марії та Миколи…

-  А від кого дізналася про те, що їх не стало? – запитав Сергій, відразу відкидаючи версію причетності подруги дружини до цих трагічних подій.

-  Від Романа Олександровича, в той же день... – Лідію раптом почало трясти. Вона щільно стискувала зуби, щоб вони не стукотіли, а Сергій дивився на пам’ятник і не помічав стану жінки.

-  Ви були з ним знайомі? – здивувався Скрипник.

-  Н-ні, номер його т-телефону мені з-залишила М-марія, коли вранці її п-підвозила до з-залізничної станції…

-  Боже, та ти вся тремтиш. Аж посиніла. Бігом до машини!

Підстрибуючи та намагаючись потрапити в свої сліди, вони доволі швидко повернулися назад. Прискорене пересування зігріло Лідію. Обличчя її стало рожевим. Миттю пірнули в салон. Влаштувалися. Ввімкнули двигун і пічку. Тепло поступово розповзлося по всім куточкам авто.

-  Тепер можна і поговорити. Зараз двигун ще трішки прогрію і поїдемо, – нарешті вгамувала своє тремтіння жінка.

-  Пробач, Лідо. Не врахував, що ви вдягаєтеся не так, як чоловіки...

-  Пусте. Сама язика маю, щоб пояснити, коли треба. Ну то дослухай як про все дізналася.

Коли ми їхали до залізничної станції, Марічка попросила мене у другій половині дня зателефонувати Роману… Уточнити чи все гаразд із влаштуванням у готелі. А також спитати про дату і час завершення побачення з Миколою… Розповідала як ви намучилися з торбами… А в мене з’явилася можливість підвезти її додому прямо з Бучі…

Як домовлялися, після обіду подзвонила. Роман Олександрович, коли почув мене, як граблями в лоба: «Померли вони. І Марія Станіславівна, і Микола. Царство їм небесне».

Я в машину та на автопілоті домчала до Бучі. Голова міністерської комісії відразу мене відпустив. Ще й посприяв, щоб кращих судово-медичних експертів прислали… Роман Олександрович спочатку грішив на свого загонового офіцера… Та криміналісти підтвердили його непричетність до смерті Миколи…

-  Дякую тобі, Лідо… Хоч ти була поруч з ними… Дуже тобі дякую…

-  Хіба я не подруга Марії? Та й Микола мені, як рідний син…

-  А я завтра їду в відпустку. За сімейними обставинами, з якої мене відкликали через відрядження… Ти ж мене звідси ще підкинеш на Дегтярівську?

-  Звісно. – Лідія включила передачу і вони плавно рушили з Байкової.

-  Поїду на пару днів до Стрию, – продовжив Сергій. – Відвідаю могили батьків. Заїду до родичів… Аби тільки квитки були в касах…

-  Якщо виникнуть проблеми, звертайся. Маю знайому. Можемо навіть після Дегтярівської заїхати…

-  Ні в якому разі! Тобі самій час їхати додому... В інституті може виникнути якась затримка. Добиратимусь додому сам. Дякую тобі, Лідіє, за цей день.

Доїхали до інституту. Стримано попрощалися.

 

***

Додому Скрипник повернувся пізно. Спочатку повечеряв. Холодильник, спустошений перед поїздкою родини до Бучі, був ущент заповнений. «Невже Лідія ще раз скупилася та побувала в мене замість того, щоб їхати додому відпочивати? Це якесь ходяче диво, а не жінка». Телефонний зумер перервав його напівжартівливі міркування.

-  Я вас слухаю.

-  Це Ліда. Пробач, що так пізно. В холодильнику все знайшов?

-  Так, Лідо! Дякую тобі… А я тут думку гадаю… Невже у хаті чарівник поселився? А виявляється це ти ґаздувала.

-  Мені це не складно. Заїхала на Хрещатику до центрального гастроному. Скупилася. Кинула до багажнику. Занесла та поклала до холодильника. Хіба це важко?

-  Дякую тобі, Лідо...

-  Нема за що… Слава богу, ти вже вдома і не голодний. Тепер спатиму спокійно. На добраніч, Сергію.

-  На добраніч, Лідо.

Потім Сергій Васильович ще передивився всі родинні фотоальбоми. Переглянув чернетку статті, яку писав перед відрядженням. Зробив деякі правки. Коли відчув, що куняє, вимкнув світло та миттю заснув.

 

***

Йому наснилося, що знаходиться дома, продовжує працювати за письмовим столом. До кімнати раптом зайшов той самий незнайомець, який уперше наснився Сергієві в поїзді. Приязна посмішка. Вдягнений у те саме середньовічне вбрання.

- Доброго дня, пане… Перепрошую за настирливість… Мушу нагадати – мене звуть Юрієм… Нам тоді стук у двері завадив познайомитись…

- Доброго дня, пане Юрію! Я вас пам’ятаю. Ви приходили до мене вві сні, коли я повертався з Москви до Києва… Мені снилося… Що ми з Марією були на побаченні в Києві біля Бессарабського ринку… А ви тоді спостерігали за на нами…

«Стривай… Якщо вві сні ми спілкувалися біля Бессарабки, звідки він тоді знає, що мене розбудив стук провідника в двері купе? Може він бачив і те, що відбувалося з незнайомкою? Спокійно, не панікувати», – сам себе заспокоїв Скрипник. Але тепер, на відміну від попереднього сну, сидячі за своїм столом, Сергій Васильович ясно усвідомлював, що ця зустріч є одночасно і сном, і реальністю. Він чомусь був упевнений, що як тільки розтулить очі, то відразу опиниться у власному ліжку.

- Пробачте, а як мені вас величати? – ввічливо схилив голову гість.

- Підполковник…пробачте, вже полковник… Скрипник, – згадав офіцер про нещодавно присвоєне чергове військове звання. – Звуть Сергієм Васильовичем.

- Гадаю, пане полковнику, ви вже здогадуєтеся, що наша друга зустріч відбувається не випадково, хоча й уві сні?

- Так… Дійсно відчуваю…

- Підкажіть, яка сьогодні дата?

- Коли лягав спати ще було… двадцять… дев’ятого… грудня… тисяча… дев’ятсот… дев’яносто… третього року… Годинник показує другу ночі… Тобто, зараз вже... тридцяте грудня…

- Добре… Відстань у часі розраховано правильно…

- Відстань у часі?

- Про час і свої розрахунки поясню пізніше… Будь ласка, не дивуйтесь і моїм наступним запитанням, пане Сергію… Скажіть… А в якому місті знаходиться це помешкання?

- У Києві…

- Дякую… Отже теперішній Київ розкинувся і на лівому березі Борисфену?

- Так… Наш будинок стоїть на лівому березі Дніпра, – здивовано підтвердив Сергій, бо гість так упевнено сказав про теперішні масиви Києва, ніби побачив їх з висоти пасажирського лайнеру.

- А до якої держави тепер належить Київ?

- До України… Київ – це столиця України…

- Дивна назва держави… Про таку ніколи не чув… Зараз, тобто в п’ятнадцятому столітті, Київ є провінційним містом Великого князівства Литовського. Не отримав ще магдебурзького права… Навіть Львів і Дрогобич вже мають цей статус… До речі, ці галицькі міста і в двадцятому столітті належать до Польщі?

- Ні, Львів і Дрогобич це теж міста України… Західної України… А вже Львівщина межує з Польщею…

- А місто Кафа?

- Перепрошую?

- Кафа, це місто на кримському півострові… На березі Чорного моря…

- Може древня назва міста змінилася? Я не історик. Про таке місто не чув. Але Крим – це теж територія України. Стривайте… Зараз покажу географічний атлас. – Підійшов до полиці, узяв, розгорнув. – Ось дивіться – Україна… Чорне море… Дніпро - Борисфен… Київ… Львів… Півострів Крим…

- Там, де має бути Кафа, позначено Феодосія, – задумливо посміхнувся сам собі гість, не відводячи очі від карти України.

- Можливо…

- Господи! Невже руські землі об’єдналися в таку величезну державу Україну?! І в вас тепер є власна армія?

- Звичайно, як у всіх інших європейських держав…

- А коли було створено українську армію?

- Два роки тому… У грудні тисяча дев’ятсот дев’яносто першого року. Практично відразу після проголошення в серпні незалежності України.

- А до цього вона була від когось залежною?

- Так, територія теперішньої України певний час мала статус республіки, але входила до складу найбільшої за територією держави світу – Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Зі столицею Союзу в Москві… В армії Радянського Союзу від Балтики до Тихого океану та від Північного льодовитого океану до Каспію служило багато українців… Я і сам донедавна служив у радянській армії…

- Тобто Московія мала назву Радянський Союз та поглинула не тільки Русь, а й купу територій на півночі, півдні і сході?

- Можна і так сказати, – підтвердив Сергій, ще більше відчуваючи серйозні прогалини в знаннях історії.

- А чому теперішня Україна втратила свою історичну назву Русь?

- Русь? – здивувався Скрипник. – Не знаю… Може тому, що Росія вже є…Це наш сусід на півночі і сході… До речі, ось теперішня територія Російської Федерації на карті світу…

- Вражає, – здивовано похитав головою Юрій, дивуючись неосяжним російським просторам. - Але ж погодьтесь, що Русь це не Росія… Зовсім різні слова…

- Можливо... Я про це ніколи не замислювався…

- А яка державна мова зараз в Україні?

- Українська.

- А чому не руська, яка була в Києві? Й у всьому Великому князівстві Литовському руська вже тривалий час є державною мовою. Ми зараз спілкуємося фактично руською?

- Ні, пане Юрію, принаймні я до вас говорю українською…

- Тепер зрозуміло… Руську мову зараз називають українською, а руські землі Польщі та Великого князівства литовського – Україною, – після невеликої паузи підвів риску Юрій Дрогобич. – Дякую… Просвітили…

А я народився в місті Дрогобичі. Як раз рівно посередині п’ятнадцятого століття від Різдва Христова.

- Та ви ж мій земляк! – зрадів Сергій Васильович. – Я теж народився зовсім поруч – у Стрию Львівської області. Але значно пізніше… Посередині двадцятого століття…

«Боже, з ким я говорю? – раптом відчув офіцер, що його спину наче накриває хвиля холоду. – Його ж давно не має… Проте я чую його і бачу… Навіть щось пояснюю… Стривай… Може у мене з головою щось трапилося після втрати рідних? Спокійно… Головне – не панікувати».

- Ще раз прошу, пане Сергію, не дивуватися моїм запитанням. – Наче почув його думки нічний гість. – Подорожуючи в своїх снах, багато разів намагався розпитати людей. Але геть всі майже відразу прокидалися. Ви перший, хто спокійно і розважливо веде зі мною такий тривалий діалог. Дуже дякую вам за спілкування…

- І вам дякую, Юрію… Не кожного дня маєш можливість спілкуватися з людиною із п’ятнадцятого століття, – тихіше, ніби кепкуючи сам над собою, додав Сергій. – Перепрошую, а як звали вашого батька?

- Михайлом Котермаком…

- Юрію Михайловичу, мені як професійному науковцю надзвичайно цікаво спілкуватися з вами… Повірте! Але якось не дуже віриться, що ви, або хтось інший із вашої епохи, має можливість потрапити в наш час і навпаки… Переконаний, що мої сни і навіть цей діалог є продуктом діяльності мого мозку, – нарешті подолав Скрипник відчуття неприємного холоду чи страху, бо раптом збагнув, що йому та його психіці насправді ніщо не загрожує.

- У чомусь ви маєте рацію… Але вже сьогодні ви переконаєтесь особисто, що пересування нашої свідомості в часі … підкреслюю, не наших тіл, а свідомості… дійсно, завдяки діяльності вашого і мого мозку, є цілком можливим… Але перед цим скажіть. Чи відоме моє ім’я в теперішній Русі-Україні?

- Якщо чесно, не знаю… Особисто я ваше прізвище та ім’я почув уперше тільки вчора… Саме від вас… Уві сні. Коли прокинувся, для себе вирішив, що ваше прізвище є просто грою мого уявлення. Бо місто Дрогобич зовсім поруч із моїм рідним Стриєм, а батьківський дім стоїть на вулиці Дрогобицькій. Проте, про всяк випадок, планував пошукати ваше ім’я у словниках та енциклопедіях. Через певні обставини ще не встиг побувати в бібліотеках.

- Це навіть добре, якщо не всі знають… Навіть у рідній Галичині... Не хотів би, щоби люди продовжували і далі плодити собі кумирів… Тепер до справи. Сподіваюся, що ви почули в який спосіб я потрапив до вас із п’ятнадцятого в двадцяте століття.

- Ви казали про подорож уві сні? – вкотре не зміг приховати Сергій своєї скептичної посмішки.

- Так, про пересування вві сні… Точніше – пересування в часі і просторі нашої свідомості чи духовної сутності, завдяки здібностям людей бачити сни. Сьогодні, наприклад, я «завітав» до вашого сну із Болоньї до Києва. Це в просторі. А в часі – з п’ятнадцятого до двадцятого століття. Удосконалював способи керованого пересування вві сні все своє свідоме життя. Знаєте, як дитина, яка поступово вчиться ходити. Теж робив це поступово. Спочатку малюк повзає. Потім обережно встає на ніжки і робить перші кроки.

Так і я. Спочатку тільки міг спостерігати за тим, що відбувається на землі, часто густо не розуміючи саме де опинився. Минули роки, і я навчився свідомо пересуватися до необхідної точки всесвіту.

Ще більше часу було втрачено, коли шукав способи почути звуки та можливості бути почутим іншими… Найскладніше було навчитися одночасному пересуванню в часі та просторі. І зовсім недавно, ще не минуло й року, навчився потрапляти в сни інших людей з різних часів…

Зараз працюю над проблемою пересування свідомості в spatium mikro, тобто в мікропросторі, наприклад, у власному організмі. Вже є певні результати… І вам, Сергію, Господь теж дав цей дар, про який донедавна ви, мабуть, і не підозрювали. Хочу вам тільки допомогти якнайшвидше опанувати всіма тонкощами такого пересування.

- Дуже вам дякую, Юрію … Та сучасні люди вже навчилися пересуватися літаками і космічними кораблями. Декілька годин комфортного польоту літаком – і ви з Києва власною персоною, а не тільки ваша духовна сутність, потрапите до Риму. За допомогою космічних кораблів людина вже реально побувала на Місяці. Дослідницькі космічні кораблі вивчають Марс та інші планети сонячної системи… А пересування вві сні… Для вченого це звучить не зовсім серйозно… Пробачте за відвертість, але це більше схоже на шахрайство. Бо перевірити науковими методами, що людина чи її свідомість дійсно кудись пересувається під час сну, сьогодні неможливо.

- Ви сказали літаки і космічні кораблі… Це справді диво для всіх нас, хто зараз живе в п’ятнадцятому столітті… Але досліджувати безмежний всесвіт за допомогою літальних апаратів, куди не долітають і ніколи не долетять навіть промені сонячного світла, теж неможливо! Тільки свідомість людини спроможна майже миттєво поринути в безмежні глибини всесвіту… за допомогою механізму сну... І довести це просто...

- Можливо... Але дозвольте мені залишити собі право сумніватися... Крім того, пане Юрію, а чи є можливість вчитися пересуванню вві сні, коли мозок у цей час має відпочивати? – ввічливо запитав Сергій, згадуючи, що у нього останнім часом виникло забагато земних планів та кар’єрних пропозицій, від яких, як кажуть, нормальні люди не відмовляються... «Почекай, – відразу сам собі заперечив Сергій. – А нормальні люди відмовляються від пропозиції отримати інструмент, який дозволить їм зазирнути в минуле чи майбутнє? Та ні… Який там інструмент? Це просто сон... Фантастика... Тільки не дай Боже, якщо таки щось із головою».

- Тут, Сергію, ви маєте рацію. Людина, яка ні в чому не сумнівається, не спроможна здобувати нові знання... Але хіба має якесь бажання самостійно пересуватися та спілкуватися про сенс життя щойно народжене немовля? Проте, з часом, батьки ж не запитують дозволу в дитини, навчаючи її розмовляти та ходити. Крім того, вважаю, що дар пересування людської свідомості вві сні дається людині не для розваги, задоволення її цікавості чи інших професійних та особистих інтересів…

- А для чого?

- Принаймні, для удосконалення всесвіту, зміни світосприйняття людей та попередження людства від імовірних небезпек…

- Ти ба! – знову не втримався від посмішки Сергій. – Ви насправді вважаєте, що через сни можна вплинути на всіх людей на планеті Земля, в тому числі на мене, погоджуючись з тим, що мої особисті сни є продуктом діяльності мого власного мозку?

- Так, вважаю, але з невеликим уточненням… Ваші сни дійсно є продуктом діяльності мозку, але не тільки вашого, а й мого, й інших людей, які жили, живуть та житимуть після нас.

- Це тільки ваше припущення…

- Не тільки… Навіть з вами ми спілкуємось завдяки нашим снам… Пізніше ви теж у цьому переконаєтесь. До речі, деякі люди взагалі від народження не бачать снів. На таких дійсно вплинути уві сні неможливо. Дехто бачать тільки локальні сни, тобто сни, генеровані лише їх мозком. Тільки одиниці на землі можуть бачити сни, які є результатом інтелектуальної діяльності людей минулого, сучасного і майбутнього. Нарешті, майже ніхто не має потенційного дару осмислено пересувати свою свідомість у безмежному часі і просторі.

- Навіть у безмежному часі і просторі… Чи не хочете ви цим сказати, що людство існує вічно і не тільки на Землі, а й на інших планетах всесвіту?!

- Так. Я підтверджую це. Бо людство і є вічним Творцем всесвіту. А от історію людства на нашій планеті можна порівняти з долею і життям однієї смертної людини. І, якщо одна людина прожила навіть сто років, але тільки заради свого шлунку та тілесних задоволень, то нічого крім органіки після себе не залишить. Нібито і не жила зовсім. А життя і доля геніальної людини, навіть коротке, завжди є безмежним, оскільки служить усім наступним поколінням людей…

- Пробачте, але це суперечить і теорії Дарвіна, і релігійним догмам…

- Дарвіна? - перепитав Юрій.

- Так… Хоча… Ви про цю теорію ще не знаєте… Будь-ласка, продовжуйте.

- Добре… І доля нашої планети так само може бути або короткою, або стати безмежною, якщо земляни встигнуть збагнути, що весь час своєї історії жили і живуть за інстинктами виживання, які перейняли від дикої природи. В наш час прийнято вважати, що виживають і люди, і країни, які є сильнішими, потужнішими, жорстокішими, швидшими, підступнішими, освіченішими, краще озброєними, об’єднаними спільною метою, традиціями, територією, мовою, релігією, союзними договорами тощо, а також брехливіші та хитріші.

Навіть державні кордони країн на нашій планеті є аналогом помічених сечею територій, де харчується та чи інша зграя тварин. Я сам донедавна вважав, що потужна армія, сучасна військова техніка, наявність вірних союзників – це необхідні умови для безпеки та мирного розвитку будь-якої країни… Та й Землі в цілому…

- Чекайте… Але ж ці принципи врівноваження сил працюють і зараз, у двадцятому столітті… Я сам займався і далі займатимуся удосконаленням сучасної оборонної військової техніки… Загарбників тільки реальна сила здатна зупинити від агресії…

- Але люди і країни не є тваринами. Вони спроможні змінитися та позбавитися від чинників, які провокують агресію та спонукають їх на військові дії. Для цього необхідно змінити систему моральних цінностей та законів, у тому числі міжнародних. При цьому, мушу наголосити, що володарі-агресори вже навчилися розв’язувати війни, прикриваючись гаслами про справедливі визвольні змагання, інтереси цілого народу, закликаючи до захисту вітчизни, праведної віри, героїзуючи професію вояків, які мають бездумно виконувати їх накази, та презирливо засуджуючи гречкосіїв і противників війни. Насправді красивими гаслами маскується справжня мета війни – захоплення чужих територій, поневолення народів, привласнення багатств… Люди мають свідомо об’єднатися не для подальшого виживання, а для мирного життя та виконання своєї справжньої місії. Тільки в разі такого свідомого об’єднання усіх землян кожний згодом отримає дар осмисленого пересування своєї свідомості в безмежному часі і просторі...

- Ці-каа-во, - перервав Сергій Васильович монолог свого гостя, що занадто затягнувся. - Ваша теорія щодо виникнення всесвіту та еволюції живої природи і людини не співпадає з жодною сучасною науковою теорією, а концептуально подібна з релігійними догмами…

- Це не теорія… Просто зараз повірте мені, що всесвіт і людство існували завжди… Я це бачив, подорожуючи всесвітом у часі… Бачив сонце, коли навколо нього ще не було жодної планети… Бачив Землю без жодної живої істоти, яку спочатку заселили мікроорганізмами, а потім рослинами…

- Хто заселяв!?

- Посланці людства…

Сергій Васильович не стримався і скептично посміхнувся, відводячи убік погляд. Він і вві сні не хотів ображати свого гостя скепсисом.

- Не вірите,– помітив посмішку Юрій. – Я дійсно бачив прибульців із відповідними біологічними вантажами… Зрозумів, що прибульці не є людьми… Мабуть були створені людством для забезпечення надзвичайно тривалих перельотів цих вантажів… Для заселення новоутворених планет у безмежному всесвіті необхідно переміщувати захищені від зовнішнього впливу біологічні об’єкти на дуже великі відстані. Прискорити пересування матеріальних об’єктів до необмеженої швидкості небезпечно і неможливо. Їх швидкість поза атмосферою планет фізично не може перевищувати швидкість розповсюдження світла…

- І про швидкість променів світла вже теж відомо в п’ятнадцятому столітті? – не витримав Сергій Васильович.

- Ні, для широкого загалу ще невідомо. Але голос, який мене супроводжував уві сні, коли я дитиною важко захворів, розповідав про це… Ви дозволите продовжити?

- Звичайно, перепрошую, пане Юрію.

- Дякую… Отже будь-яка планета, Сергію, дуже повільно і поступово готується для заселення різними організмами. Спочатку, завдяки флорі, створюється навколопланетна атмосфера. Потім заселяють живі організми від найпростіших до ссавців, аж до заселення планети людьми…

- Скажіть, а прибульці були схожими на нас? Ви спілкувалися з ними?

- Ні, Сергію. Вони відрізнялися навіть між собою – і розмірами, і пристроями для пересування. Бо кожного мабуть створювали для різних завдань… Мене вони не чули і не бачили. Не володіли даром сновидінь. Такі собі досконалі механізми без почуттів, які сотні чи тисячі земних років керували польотом космічних вантажівок, а потім виконували програму заселення планети, беззвучно спілкуючись між собою в разі потреби…

- А як доставляли на Землю людей ви бачили?

- Доставляли, Сергію, не людей, а живі людські клітинки і спеціальне лабораторне устаткування… На той час на Землі вже була сформована придатна для життя атмосфера. Моря і океани були заселені водоростями, рибою і тваринами. На суходолі у лісах, озерах та річках теж було достатньо рослинної та тваринної їжі. Перші люди на Землі були народженні штучно в лабораторіях, як і всі інші ссавці.

- Це були мавпоподібні істоти?

- Ні, мавпоподібних заселяли на Землі майже разом з іншими ссавцями… Значно пізніше, одночасно на різних континентах, були штучно народжені звичайні людські діти, але без батьків… Роль їх батьків до досягнення віку, коли їх навчили самостійно захищати себе та здобувати їжу, виконували посланці людства, ззовні схожі на людей і тварин. Їх залишили самостійно виживати на планеті, коли штучно народжені молоді жінки вперше природно завагітніли…

- Що їм залишили для виживання?

- Нічого… Крім наочного прикладу виживання тварин, де, як усім відомо, виживає сильніший, кмітливіший, витриваліший…

- Але чому?

- Не знаю… Мого життєвого часу ще не вистачило у цьому розібратися до кінця… Можливо для еволюційного формування серед людей молодої планети моральних засад добра, чесності, взаємоповаги, любові, духовної щедрості, відповідальності, взаємодопомоги, вдячного ставлення до подарованого всесвітом земного раю тощо. Мабуть ці моральні якості неможливо штучно сформувати чи нав’язати ззовні… Можливо вони кристалізуються впродовж тривалого часу засвоєння людьми нової планети на шляху втрат і помилок.

- Жах… Тобто, якщо ця еволюція морального удосконалення людей на Землі затягнеться, то люди через певну помилку можуть не встигнути пройти увесь свій шлях?

- Звичайно… Земля приречена на самознищення, якщо люди не зміняться, продовжуючи вважати, що усі свої проблеми можуть вирішувати силою грошей та зброї…

- Ви про це так спокійно кажете…

- Гадаю, що для світового людства значно безпечніше втратити цілу планету, яка не змогла самостійно подолати дитячу хворобу виживання тільки за рахунок сили, ніж зберігати її від самознищення, ризикуючи поширити цю небезпечну хворобу на інші планети всесвіту.

Розумієте, ця нерозумна дитина-Земля дорослим людством безмежного всесвіту мабуть сприймається, як ми землі сприймаємо спалахи чуми… Що ми робимо з невиліковною і заразною чумою? Ізолюємо хворих та спалюємо усе, де може причаїтися хвороба…

- Цікаве порівняння… З вашої думки випливає, що світове людство ізолювало себе від Землі та спокійно спостерігає за землянами, які або виживуть, або назавжди щезнуть з карти всесвіту. Якось не дуже гуманно по відношенню до маленької дитини, якою ще є наша Земля… Чому, вони, - Сергій очима показав уверх, - навіть не намагаються підказати нам?

- Постійно підказують…

- Де? Коли?

- Та, наприклад, тут і зараз…

- Ви гадаєте нашу зустріч у наших снах організували вони?! – знову кинув очима Сергій у бік стелі.

- Не виключаю, як і те, що за ходом нашої розмови спостерігає принаймні декілька людей дорослої частини всесвіту, – відповів Юрій, послідовно зупиняючи свій погляд на різних напрямках. – Спостерігають і сподіваються, що саме завдяки нам з вами вдасться розпочати на Землі істотні зміни світового порядку, які унеможливлять її самознищення…

- А з якої планети чи галактики заселяли Землю і тепер спостерігають чи шпигують за нами?

- Я дослідив сотні планет із різних галактик… З найближчих надійшли найпростіші мікроорганізми, рослини, риби, тварини. А от матеріали з людськими клітинами надходили з різних куточків всесвіту. Ви теж у цьому колись переконаєтесь… На Землі вижили білі, жовті та чорні племена… Але сьогодні почнемо з найпростішого. Дозвольте вашу руку.

- Прошу, - без вагань протягнув руку Сергій.

- Відчуваєте моє тепло?

- Так…

- А свою вагу?

- Так…

- А тепер?

- Ні… Не відчуваю…

- До цього літали вві сні?

- Так, досі літаю… Як колись у дитинстві…

- І вас це ніколи не дивувало?

- Ні…Це ж було вві сні…

- А ви і зараз усвідомлюєте, що наша розмова це теж сон?

- Так… Але, якщо чесно, часом, дискутуючи з вами, забуваю, що все це мені насправді сниться…

- Важливий момент. Прошу запам’ятати. Щоби пересуватися вві сні осмислено, потрібно постійно нагадувати собі, що наша свідомість є в стані сну. От зараз у Києві зима?

- Так, зима…

- А хочете потрапити в літо наступного року? До Стрию?

- Хочу! – нарешті остаточно відкинув скепсис Скрипник.

- Тоді уявіть своє рідне місто, де вже минули зима, весна… Прийшло літо…

- Уявив…

І раптом квартира наче розчинилася. Сергій Васильович побачив, що вони вже вдвох стоять під кронами зелених дерев у центрі Стрия, тримаючи одне одного за руку. «Невже це рідна вулиця Дрогобицька? Серед пішоходів навіть знайомі обличчя, які проходять, поглядаючи на великий електронний годинник, та не звертають на нас уваги. На годиннику по черзі спалахують слова та цифри: «субота», «16.33», «18.06.94».

- Нас вони теж бачать? – показав Сергій очима у бік людей, відчуваючи себе незручно через те, що двоє дорослих чоловіків, один з яких вдягнений, як для маскараду, тримають одне одного за руку.

- Не переймайтесь, нас вони не бачать і не чують, бо ми перебуваємо не в їх снах…

- Але ж ми і чуємо, і бачимо їх… Хіба моя чи ваша духовні сутності мають вуха та очі, які залишилися в Києві? Як це нам вдається робити? Я особисто не докладав жодних зусиль, не робив ніяких розрахунків, але потрапив до рідного міста… Опинився разом із вами саме в Стрию…Та ще влітку… Бо це дійсно мій Стрий! І це літо! Все навколо буяє! Та й годинник показує, що ми потрапили в червень наступного року! Не можу повірити…

- Не все відразу, пане Сергію… У своїх снах ви теж чуєте і бачите інших людей… А очі ваші заплющені. Наступного разу, якщо ви погодитесь разом зі мною вчитися оволодівати своїм даром, я розповім вам про всі свої подорожі вві сні та відповім на всі ваші запитання. Але тепер нам час додому, – всміхнувся Юрій. І вони знову опинилися за письмовим столом у квартирі Сергія Васильовича. Юрій відразу прибрав свою руку та підвівся зі свого місця...

Та Скрипник несподівано прокинувся… Це святково і зовсім не настирно задзвонив старий будильник.

- Із нетерпінням чекатиму… І дякую вам, пане Юрію, за подорож до Стрию, – це були перші слова, промовлені Сергієм Васильовичем у передостанній день 1993 року. Ці слова встиг почути і задоволений налагодженим зв’язком Юрій Дрогобич, якого вже не бачив і не чув Скрипник.

У вікна приязно, наче нічний гість у недавньому сні, зазирав зимовий ранок. І попри його сірість, втрату дружини та сина на душі Сергія було тепло і затишно. Він відчував, що добре виспався, хоча в іншому вимірі сновидінь не стулив очей. Настрій був піднесеним, а печаль втрати дружини і сина – світлою. Хотілося жити, творити і просто радіти життю.


Глава 12.Підвищення Тиберія

 

 

Організатором зникнення Джовані Бартичелі, секретного інформатора болонського архієпископа, був Карл Гросман зі Швейцарії. Цей мовчазний, світлочолий, завжди зосереджений в собі чоловік, як і отець Тиберій, теж вів подвійне життя. Він вільно володів основними європейськими мовами, приховуючи від усіх своє справжнє походження. Це дозволяло йому, принаймні в країнах з іспанською, німецькою, французькою та італійськими мовами, як кажуть, бути завжди своїм серед чужих.

У Болоньї він вважався заможною, але скромною, непублічною людиною. Декілька років тому заснував у Болоньї майстерню, в якій на нього працювали досвідчені ремісники. В майстерні можна було замовити геть усе, що вироблялося з найдорожчих сортів дерева та навіть з верболозу – віконні рами, діжки, двері, шкатулки, будь-які меблі. Небезпідставно подейкували, що такими майстернями пан Гросман володів і в інших європейських країнах, бо часто-густо перебував у від’їздах. Застати його особисто в болонській майстерні було практично неможливо. Але попри це майстерня прибутково працювала, маючи чимало замовлень і без особистого контролю господаря.

Але тіньовою і водночас основною стороною життя Карла Гросмана було служіння одній єдиній людині. Точніше – служіння особистій безпеці та безпеці реалізації проектів цієї людини. Чому тіньовою? Тому, що, по-перше, ніхто, навіть сам об’єкт захисту не повинен був здогадуватися про наявність такої служби безпеки. По-друге, гроші на фінансування розвідувальних, оперативних та спостережних підрозділів служби надходили теж від якоїсь невідомої особи. Щотижня мішечки зі златом-сріблом з’являлися в надійному схроні, який періодично змінювався. Агенти служби були розпорошені по всім містам, куди пересувався об’єкт охорони, заробляючи собі на хліб, як прості городяни. Тому викрити їх було практично неможливо.

Карл став керівником цієї тіньової служби безпеки понад десять років тому після успішного закінчення спецшколи бойових мистецтв у Берні. Невідома особа через посередника запропонувала йому цю роботу відразу після закінчення школи. Гросман спершу відмовився, бо мріяв служити папському престолу. Та, коли дізнався, саме хто буде об’єктом захисту, дав згоду. Вже майже десять років у жодній державі світу, стежачи за діями державних та церковних осіб, не виникало потенційно загрозливих ситуацій, які б могли серйозно зашкодити об’єктові охорони.

А от у Болоньї ця ситуація зненацька намалювалася. Бо агентам пана Карла декілька років не вдавалося виявити небезпечного шпигуна. Талановитий студент і помічник ректора університету, який до пана Джордано да Леополі вже працював з його двома попередниками, виявився секретним шпигуном архієпископа. Звичайно за Джовані, як і за іншими з найближчого оточення впливових людей Болоньї, постійно спостерігали. Але цей старанний студент ніколи не зустрічався з архієпископом.

Тільки випадково, завдяки одній єдиній обставині, Джовані було несподівано розкрито. Шпигун схибив, коли вранці супроводжував флорентійського гостя від кабінету ректора до корчми. Але від корчми він побіг не студіювати, а до собору. Парою слів перемовився з Тиберієм і тільки після цього повернувся назад.

Доповідь агента служби безпеки про зміст останньої розмови ректора з флорентійцем, яку поза всяким сумнівом чув і Джовані Бартичелі, примусили пана Гросмана прийняти рішення щодо негайної і радикальної нейтралізації випадково виявленого шпигуна. Зволікання з його ліквідацією могло зачепити не тільки об’єкт захисту служби, а й ударити по абсолютно безгрішним людям. Спочатку – затримання й арешт пана Леонарда… Через це – втрата безцінного рукопису передбачень ректора… А після ознайомлення з рукописом – імовірний арешт і навіть можлива страта його автора.

 

***

Та несподіване зникнення помічника ректора Болоньї, як припускав отець Тиберій, таки мало польський слід. Ту провальну фразу «вшистко в пожонтку, пане», яку почув один із його інформаторів, механічно вимовив дуже перспективний новачок команди пана Гросмана, коли його випадково штовхнули в натовпі. Той хлопець дійсно походив з польського королівства. У день, коли його залучили до операції знешкодження тиберієвського шпигуна, він мав тільки одне завдання – добре роздивитися та запам’ятати пана Леонарда. У сумці Леонардо да Вінчі лежав рукопис передбачень Юрія Дрогобича. На найближче майбутнє новачок мав непросте завдання зблизитися з художником, а потім стати його приятелем та невпинно супроводжувати і захищати все життя. Аж до передачі в шістнадцятому столітті рукопису передбачень ректора батькові Мішеля Нострадамуса. 

Про свій імовірний провал, пов’язаний з необережною польською фразою, новачок чесно доповів керівникові. Тому, як тільки було викрадено Джовані, новачка відразу було переправлено з Болоньї до Мілану. Ось чому шпигунами Тиберія «польський» слід було так швидко втрачено.

Проте Карл нервував. «За ким ще необхідно встановити щільне спостереження, щоб уникнути повтору ситуації з Джовані? Джулія, яка щотижня буває у ректора, ще замала. Навряд чи може становити реальну небезпеку… А от її батьки можуть щось почути від улюбленої доньки, яка, не бажаючи цього, стане джерелом витоку певної інформації про ректора… Треба буде уважніше придивитися до пана Джузепе…

Не завадить наблизитись і до сповідальні архієпископа, де можуть зливати інформацію його засекречені шпигуни… На жаль, досі сповідальня і келія Тиберія, є недосяжними. Як вірний пес Папи, Тиберій днює і ночує тільки в соборі. Усіх тримає на дистанції… Якщо найближчим часом не вдасться виявити всіх його інформаторів, або бодай одне слабке місце архієпископа, то подальше перебування об’єкта захисту в Болоньї може стати для нього дуже небезпечним…

Треба про це терміново доповісти господареві… Не завадить знайти спосіб попередити про вимушену обережність у висловлюваннях і пана Леонарда, і об’єкта охорони ректора Джордано, й інших порядних людей…

А може і за Тиберієм теж встановити цілодобове спостереження? Десь обов’язково схибить… Стривай! Хто може ненавидіти архієпископа? Кому він перейшов дорогу та найбільше зруйнував життя? Перш за все, це опальний отець Антоній, якого замінив Тиберій… Правильно!? І чому ця проста думка не прийшла раніше? Надалі завжди виявлятиму не тільки ймовірних ворогів об’єкта захисту, а й шукатиму скривджених цими ворогами, щоби перетворити їх у своїх союзників».

Карл зайшов до майстерні. Уточнив стан виконання замовлень. Потім перейшов на сусідню вулицю та у маленькій, напівосвітленій одним каганцем корчмі, випив склянку молодого вина. Тут господарював заступник Гросмана по тіньовій службі. Удвох вони ще раз уточнили завдання щодо безперервного стеження за кожним, хто крутиться біля об’єкта захисту. Вирішили невідкладно встановити цілодобове спостереження за паном Джузепе да Рома та архієпископом Тиберієм, звертаючи увагу абсолютно на всі дрібниці їхнього життя.

Потім Гросман повернувся додому. Осідлав коня і рушив до гірського монастиря, де свої останні роки доживав отець Антоній.

 

***

Опальний Антоній зрадів гостеві зі столичної Болоньї. Після безславної відставки та фактичного заслання він став нікому непотрібним. Тільки трапеза і молитви заповнювали його час. Неможливість періодично бавитися з юними монашками прискорили процес його старіння. Колись дуже впливовий і цілком здоровий архієпископ відчував, що досить скоро буде змушений покинути цей грішний світ.

-  Що привело тебе, сину мій? – слабким голосом запитав Антоній.

-  Подякувати вам за добро, яке ви зробили для людей… Чув про вас тільки хороше, але до Болоньї наша родина переїхала, коли архієпископом вже служив отець Тиберій… Щоб йому. – Карл стиснув зуби та кулаки, добре граючи роль скривдженого Тиберієм.

-  Дякую, сину мій, за добрі слова… Хай береже тебе Господь! – протягнув для поцілунку руку, а по обличчю старенького скотилися дві сентиментальні сльози. – А що такого вчинив наш славний архієпископ Тиберій? Хай Господь дарує йому довгі літа, –  оживився Антоній, бо в голосі гостя почув недобрі нотки щодо свого смертельного ворога.

-  Знищив усю мою родину, пане отче. Усіх статків позбавив. І навіщо ми перебиралися з Риму до Болоньї?

-  На все воля Господня, сину мій…

-  Чому ж тоді Господь не покарає Тиберія за його жорстокість і вдавану праведність?

-  Не гніви Господа, сину мій. Покарання Господнє за гріхи грішників є невідворотнім… А караючою рукою Господа може бути і простий праведник. – Антоній замислися, але Карл терпляче чекав. – Я, мабуть, допоможу тобі… Бачу, що таким праведником для покарання Тиберія за гріхи його недостойні можеш стати саме ти, сину мій.

Насправді Антоній відчув, що час і месник, якого він так довго чекав, нарешті прийшли. Він приховував від усіх, що в болонському кафедральному соборі є місце, де він підслуховував сповіді, які проводилися його підлеглими в сповідальні. Приховав цю таємницю він і від Тиберія, коли його було призначено на другу після архієпископа посаду в болонській єпархії. Замаскований слуховий отвір у стіні сповідальні Антоній замурував особисто, коли його підступно викрив вискочка Тиберій. Антоній досі не розумів, як цьому пройдисвіту Тиберію вдалося підібрати ключі до його келії, зненацька відчинити двері та нагло заскочити з оголеною монашкою в ліжку. Це ганебне викриття позбавило Антонія посади і відповідних преференцій архієпископа. Тому він не вагаючись розповів про свою таємницю щодо місця підслуховування гостеві, сподіваючись у такий спосіб зробити Гросмана сліпим знаряддям своєї помсти.

 

***

Після повернення Карла до Болоньї його агенти в той же день знайшли в соборі занедбану комору з окремим входом. Захаращена пошкодженим інструментом комора навіть не зачинялася, бо там зберігався тільки реманент садівника. Під самою стелею в глухій стіні, загальній зі сповідальнею, майже відразу було виявлено слуховий отвір, щільно закритий кам’яною цеглиною.

Знахідка дозволяла підслуховувати сповіді, які проводив особисто Тиберій. Це значно збільшувало шанси щодо виявлення таємних інформаторів архієпископа. Але проводити підслуховування сповідей у коморі, стоячи на приставній драбині, було незручно та ризиковано. Будь-хто, а не тільки садівник, міг випадково зазирнути в занедбане приміщення й несподівано викрити агента.

Тому Гросман знайшов привід виготовити та передати як пожертву для храму новий реманент для догляду за садом. Коли здійснювалася передача нових драбин, граблів, кошиків для збору фруктів тощо, Карл уважно оглянув комору. Похитав головою і запропонував вивезти непридатний реманент, зробити безкоштовно ремонт та оздобити приміщення комори полицями і стелажами.

Після завершення ремонту комори стала затишною і зручною. Садівник найбільше радів новим дверям із сучасним дорогим замком. Тепер комору можна було зачиняти і ззовні, і знаходячись у приміщенні.

Майстри навіть побудували додаткову дерев’яну стелю та обладнали місце для зберігання сіна, яке за площею майже співпадало з площею самої комори. Добротні дерев’яні сходи, а не драбина, дозволяли безпечно для робітників вантажити та вивантажувати з сінника духмяне сіно. Саме там майстри облаштували і зручне місце для слухача-спостережника, якого виявити зненацька садівникові чи іншому робітникові відтепер було практично неможливо.

А отець Тиберій у своїх проповідях вже вкотре згадував вдячним словом громадську позицію та похвальну набожність пана Карла Гросмана.

 

***

Після запровадження цілодобового стеження за отцем Тиберієм і паном Джузепе майже відразу агентами Гросмана було виявлено дивні особливості їх життя.

Так, батько Джулії дуже рано виходив із дому, заходив до своєї корчми й увесь день до пізнього вечору нікуди не виходив. Водночас, у кабінеті чи в іншому місці корчми-готелю вдень знайти Джузепе да Рома агентам пана Карла протягом тижня спостереження жодного разу не вдалося. Не міг же він щоразу ховатися у винному погребі від своїх робітників як тільки чув їх кроки?

Дуже подібно поводився і отець Тиберій, але з точністю до навпаки. Його з раннього ранку до пізнього вечору постійно бачили тільки в соборі. А коли агенти Карла Гросмана декілька ночей поспіль спробували розбудити отця Тиберія стуком у зачинені двері келії, їм це також жодного разу не вдалося.

Під час підслуховування сповідей агенти Карла відразу отримали підтвердження, що Тиберій використовує сповідальню для заслуховування своїх інформаторів та дійсно «полює» за флорентійцем і ректором. Також з’ясувалося, що монах Клаус є не тільки таємним інформатором Тиберія, а й фактично керує іншими інформаторами.

 

***

Минув ще один тиждень.

З Риму прибув посланник Папи з повідомленням про трагічну смерть керівника Канцелярії Папської держави та рішення кардинальських зборів про призначення отця Тиберія на цю посаду, а також про присвоєння йому кардинальського сану. Глава Папської держави дав кардиналу Тиберію десять днів для передачі усіх справ своєму заступникові, який виконуватиме обов’язки архієпископа до офіційного призначення нового. 

Посланник Папи разом із указом про кардинальський сан доставив до Болоньї і кардинальські відзнаки – червону чотирьохкутну шапку, перстень із зображенням на зовнішній стороні розп’яття Христа, а на внутрішній – гербу Папської держави та кардинальську мантію пурпурного кольору.

Але отець Тиберій не поспішав вдягати на себе кардинальський одяг і не дуже радів цій події, про яку мріє кожний, хто присвятив себе служінню Святій Церкві.

«Господи, за що мені така кара? Знав, але не очікував, що так швидко мине моє щасливе життя в Болоньї. Тепер мушу поспіхом видавати заміж Джулію… Сповідувати її та дати високе кардинальське благословення перед вінчанням… А от із паном Джузепе прийшов гіркий час усім попрощатися назавжди… Щось треба придумати і стосовно підземного ходу. Залишати усе напризволяще, сподіваючись, що ніхто випадково не потрапить туди, нерозумно та недалекоглядно».

У той самий день отримання Тиберієм кардинальських відзнак Джузепе замовив у майстрів Гросмана нові стелажі для діжок і пляшок з вином, щоб перекрити цими стелажами вхід до тунелю з боку корчми. Також поміняв замок на дверях, через які з винного погребу потрапляв до службових приміщень корчми. Тепер двері відчинялися з обох боків.

Так само і Тиберій вирішив залишити свою келію оновленою. Стіни доручив пофарбувати, а найбільш холодну, там, де знаходився вхід до тунелю,обшити деревом. Вирішив заохотити замовленням цих робіт майстерню пана Гросмана, майстри якого нещодавно безкоштовно та якісно відремонтували комору кафедрального садівника. Майстри прибули відразу. Зробили заміри. Пообіцяли за тиждень привезти усе необхідне та протягом ще одного дня завершити всі роботи.

 

***

Під час вечірньої сповіді монах-інформатор нарешті доповів кардиналу Тиберію про знайдене тіло Джовані.

-  Ваше високопреосвященство, завдяки собакам ми знайшли в горах під камінням та уламками криги неушкоджене тіло помічника ректора Джовані без одягу та грошей.

-  Твої припущення, брате?

-  Хтось ретельно спланував викрадення інформатора. Можливо зрозуміли, що він походить з багатої родини. Коли знайшли при ньому гаманець із золотими монетами, вирішили дізнатися, де батьки ховають золото та коштовності… Допитували ввесь цей час, а коли про все дізналися, вбили… Відвезли в гори та поховали… Тепер готують пограбування маєтку його батьків. Тіло свіже… Таке враження, що вбили та поховали тільки сьогодні. Але це на перший погляд, пане отче. Не виключаю, що завдяки льодові, тіло пролежало у горах вже декілька днів.

-  Все може бути, брате Клаусе, - погодився Тиберій і на декілька секунд замислився. Руйнувалася його попередня версія причетності до зникнення інформатора невідомого флорентійця та його високопрофесійної служби безпеки. По-перше, мешканці Флоренції не могли знати потаємні місця в самій Болоньї та болонських горах. Отже це, швидше за все, місцеві. По-друге, іноземні охоронці, якщо вони дійсно приховано супроводжували невідомого флорентійця, в повному складі мали відразу повернутися до Флоренції. Тиберій також пригадав, що помічник ректора дійсно мав звичку витягати та ховати свій гаманець. Особливо, коли хвилювався. – Мушу з вами погодитися… Джовані дійсно ніколи не приховував, що є заможною людиною… Та і викрадачі готувалися заздалегідь… Навіть встигли знайти схованку в старих дубах… Також знали, що набожний Джовані завжди ходив на вечірню сповідь саме цією дорогою… Повз будинок Джузепе да Рома… Це ж трапилось увечері?

-  Так, ваше високопреосвященство, ще сонце не сідало…

-  Отож, що увечері…Але Джовані того дня був у соборі також уранці… Якщо злодії постійно слідкували за ним і, не дай Боже, щось підслухали з нашої з ним ранкової розмови, то і причина викрадення може бути не пограбування, а щось інше… Наприклад, могли дізнатися про таємницю, щодо якої інформатор не встиг мені доповісти вранці… До речі, а де зараз тіло?

- Залишилося в горах… Знову закидали кригою та камінням…

- Добре. Все зробили правильно. Коли накажу, тіло привезете до собору. Хоча… Ні… Не будемо відкладати.  Привезіть та непомітно занесіть тіло Джовані до моєї келії сьогодні. Десь за годину до півночі. Огляну особисто. Може побачу щось таке, що допоможе мені розгадати справжню причину вбивства та швидше знайти вбивць.

 

***

У призначений час тіло Джовані, загорнуте в рядно, на ношах занесли до келії та поклали на підлогу. Мовчки вийшли, коли Тиберій очима показав на двері.

«Дійсно, Клаус мав рацію. На перший погляд маємо усі ознаки вбивства з метою пограбування, - розгорнув рядно Тиберій, навколішках оглядаючи свіже, без слідів насилля чи катування тіло Джовані. – Якщо припустити, що вбивць цікавила інформація про місце зберігання родинних реліквій небіжчика, а не тільки його гаманець, то це дійсно доводить чому його було вбито тільки зараз. Проте, якщо прийняти тільки цю версію, то можна помилково відкинути якусь іншу, насправді більш важливу. Але яку?

Наприклад, не можна виключати, що Джовані могли вбити тільки через те, що його було випадково викрито іншими студентами чи друзями ректора як мого таємного інформатора, коли він підслуховував розмову Джордано да Леополі з невідомим флорентійцем, а потім побіг доповідати мені. Якщо зловмисники прослідкували за Джовані до самого собору, то його слова, що тепер ректор у нього на гачку, могли спонукати цих людей до рішучих дій, аби врятувати їх улюбленця від покарання. І таки зробили все, щоб я не дізнався щось дуже важливе. Це також пояснює, чому так далеко в гори перевезли тіло Джовані від місця його зникнення та залишили зберігатися в крижаному стані. Злочинці в такий спосіб просто спробували замаскували під банальне пограбування час і реальні мотиви вбивства.

Не здивуюсь, якщо дехто вже побував і в маєтку родини Бартичелі та вже щось поцупив, щоб остаточно переконати нас у версії вбивства з метою пограбування. Треба буде написати листа батькам. Повідомити, що хлопець кудись зник. Але про знайдене тіло нічого не писати. З надією на повернення сина жити легше, ніж із думкою про його загибель. Принагідно подякую батькам за сина та попрошу повідомити у разі візиту непроханих гостей.

Але саме хто і в який спосіб спромігся так непомітно від городян перевезти дорослого хлопця з міста в гори на таку відстань? Хоча… Якщо є люди, коні та тверезий розрахунок, то і це не є проблемою. Тіло Джовані залишили в схованці до темряви. За цей час дехто міг займатися підготовкою місця поховання. Хтось купував та доставляв у гори лід. А потім у суцільній темряві завантажили та відвезли тіло в гори…

Але для чого так ризикувати, якщо є чимало місць для тримання полоненого та допитів у самій Болоньї? Та й ховати тіло зручніше не в горах… Жодна б собака не відчула поховану в землі людину. І тіло теж ніколи б не знайшли… Невже тільки для того, щоби відвести підозру від флорентійця та ректора? Дарма старалися…

А може сам Клаус схибив та, приховуючи свою провину, просто не називає злочинців? Може і його залякали? Та ні… Клаус вмре, але не зрадить… Просто схибив та не побачив людей, які серед білого дня так майстерно полонили Джовані. Отже для того, щоби знайти цих вбивць та невідомого флорентійця шукатиму принаймні в трьох напрямах.

Перший – організую цілодобове стеження за ректором. Якщо флорентієць ще раз навідається до нього, то вже не зможе втекти від інформаторів. Також під час найближчої сповіді витягну інформацію з ректора щодо імені особи, яку він приймав у день зникнення його помічника. А своє запитання обґрунтую тим, що він та флорентієць були останніми, хто бачив живим Джовані. Не завадило б оперативно завербувати і новопризначеного помічника ректора й інших його студентів для стеження за невловимим Джордано.

Другий шлях, вже маючи повноваження керівника Секретаріату та відповідної служби Папської держави, після переїзду до Риму доручу флорентійському таємному агенту опитати громадян щодо осіб, які мають достатню охорону та які виїжджали з Флоренції в день зникнення Джовані… А можливо вже завтра підключу для цього своїх інформаторів та терміново відряджу їх до Флоренції.

Третій – ретельно перевірю і версію пограбування».

Після того, як усі крапки над «і» було розставлено, кардинал Тиберій безшумно посунув шафу, відкриваючи вхід до підземного ходу. Переклав тіло небіжчика в стареньке простирадло, ретельно загорнув його та переніс до потаємного приміщення. Велику дерев’яну Ляльку переніс з потаємної кімнати до келії, поклав на місце небіжчика, загорнув у те ж рядно та перев’язав мотузками. Щоб вага пакунку не дуже відрізнялася від ваги небіжчика, додав загорнуте у лахи каміння, яке у чималій кількості залишили вздовж стін підземного ходу його копачі.

Тільки після цього Тиберій відчинив двері келії, гукнув Клауса та наказав тимчасово захоронити небіжчика в одній із старих могил кафедрального собору. Монах Клаус зайвих запитань не задавав. Підміни не помітив. Усе зробив так, як було наказано кардиналом.

 

***

Агенти пана Гросмана, які були спантеличені тим, що знайдене людьми монаха Клауса тіло Джовані чомусь було залишено в горах, не проґавили мить, коли пізно ввечері за небіжчиком прибуло декілька вершників. Серед них у світлі факелу вони відразу впізнали вже знайому їм постать монаха Клауса.

Служники Тиберія загорнули тіло в чисте рядно та влаштували безформним вантажем на одному з коней. У суцільній темряві тіло доставили до собору та занесли до келії архієпископа. Десь через годину, вже опівночі, той самий вантаж, винесли із келії Тиберія, розрили одну зі старих могил та, не розгортаючи рядна, закопали на кладовищі собору.

Минула ще одна нічна година. Коли всі позасинали, агенти Карла обережно розрили свіжу могилу. Витягнули тіло та занесли його до комори садівника. Щільно затулили двері та запалили свічі. Розгорнули рядно. Проте тіла небіжчика там не побачили. Замість небіжчика було знайдено велику ляльку з деревини та якесь каміння… Зробити таку підміну можна було тільки в келії. Але ж у своїй келії залишався наодинці тільки Тиберій. Для чого він тримав у келії ляльку, а тепер залишив собі на ніч тіло Джовані? Може якесь збочення? Треба негайно доповідати Карлові. Знову загорнули «небіжчика» в рядно та прикопали в тій самій могилі.

 

***

Після доповіді агентів про знайдену в могилі ляльку пан Гросман, завжди спокійний і флегматичний, помітно розхвилювався. Подякував за службу агентам, доручив продовжити спостереження за могилою та виходом з келії Тиберія. Міряючи кроками кімнату, перетравлював інформацію, яка в нього викликала бурю почуттів. Він добре знав від монаха, який щодня прибирав келію архієпископа та регулярно отримував винагороду від агентів Карла, що ніколи там ніякої ляльки, тим паче каміння, не було. Під ліжком, у шафах теж нічого зайвого ніколи не зберігалося. Та й місця там було замало, щоби щось таке велике ховати.

«Тоді кули поділося тіло Джовані? Для чого служники Тиберія заносили його до келії? Чому залишили тіло в келії, а самі вийшли? Що робив із тілом Тиберій? Куди він його сховає? Чи збирається передавати родичам тіло загиблого? Де ховалася лялька, яку поховали замість мерця? Може існує якась потаємна кімната?» - запитань було значно більше, ніж відповідей. Але вже ця інформація компрометувала Тиберія, який був причетний принаймні до прихованої підміни тіла. І це була дуже хороша новина.

 

***

Джузепе да Рома повернувся додому, як завжди, дуже пізно. Сіли з дружиною вечеряти. Розлив у склянки вино. Випили, дивлячись одне одному в очі.

- Отримав листа від французьких партнерів. Треба туди їхати… Можу затриматися на декілька місяців, - нарешті наважився сказати дружині.

- А весілля? Ми вже запрошення передали усім… крім ректора!

- Вінчання Джулії з Роберто прискоримо. І весілля відсвяткуємо до відрядження, - почав нервувати Джузепе, припиняючи їсти. – Що там із весільною сукнею?

- Сукня готова. Не хвилюйся, любий. Якщо треба, дійсно відсвяткуємо весілля раніше. Їж, будь ласка, охолоне…

- Необхідно також залагодити із нотаріусом усі формальності щодо Роберто, який за моєї відсутності матиме повноваження виконувати й усі мої обов’язки. Не встиг його поінформувати про свій від’їзд. А завтра зранку гасатиму по всьому місту. Мушу відібрати та підготувати до відрядження пляшки з вином… Будь ласка, попередь Роберто і пана нотаріуса хай будуть завтра разом у моєму кабінеті рівно о півдні.

- Добре, любий. Зрозуміла. Все передам.

- Тепер найважливіше… Завтра в соборі сповідуватиме кардинал Тиберій... А ще за три дні, як завжди у цей день тижня, відбудуться церемонії вінчань… Отже це і буде днем весілля нашої Джулії… Все про перенесення дня весілля сама поясни Джулії. Нехай вона піде на сповідь та готується до весілля... Коли ще така нагода буде в Болоньї піти на перед шлюбну сповідь до самого кардинала?

- І їй усе передам і поясню.

- Добре, що не забув… Запроси від мого імені на церемонію вінчання пана Джордано да Леополі.

- Звичайно, любий.

- І вже мабуть останнє… Потурбуйся, щоби слуги своєчасно попередили й усіх запрошених про перенесення дня шлюбної церемонії та весілля… Ще… Оскільки Джулія через три дні стане заміжньою жінкою, нехай на цьому тижні востаннє віднесе продукти до університету та ще раз подякує за своє зцілення пану ректору. Нібито все. Нічого не забув.

Серце у грудях стискувало відчуття неминучої втрати родинного гнізда та самої родини. Втішало лише одне, що інколи зможе навідуватися з Риму до Болоньї та матиме можливість краєчком ока бачити дружину, дочку, а можливо й онуків.

Після вечері подружжя разом прибрали посуд. Роздяглися. Заспокоїлися в ліжку тільки коли досхочу напилися одне одним.

-  Ти сьогодні не такий, як завжди. Палкіше, ніж у наші молоді літа…

-  Це мій            скорий від’їзд так вплинув… Як не хочеться мені їхати до цієї Франції, люба.

-  Це ж не назавжди!

-  Так, не назавжди… Але я волів би приймати партнерів вдома… Біля тебе…

 

***

Вранці Джулія за сніданком дізналася від матері, що день її весілля несподівано перенесено на найближчий день вінчань. А сьогодні їй належить спочатку сповідатися, а потім передати востаннє кошик з їжею панові ректору.

Після сніданку вона вдягнула темну сукню та попрямувала до собору. Не втрималася і зірвала по дорозі квітку червоної троянди, аромат якої з раннього дитинства дуже любила. Але і сьогодні, як і вчора, солодкий аромат знову викликав у Джулії неприємне запаморочення в голові. Приречено подумала, що час її дівоцтва ще не розпочався, а вже закінчується. Попри все радісно всміхнулася сама собі.

«Пощастило, що завагітніла від коханого практично перед самим весіллям … Спочатку після того ранку була затримка із місячними… А потім, майже відразу, стали огидними навіть найприємніші запахи. Добре, що перенесення дня весілля сприятиме щасливому народженню дитини від Джордано. Не виникне підозри про народження позашлюбної дитини… Та й приховати від недосвідченого Роберто відсутність цноти під час першої шлюбної ночі теж не буде великою проблемою».

З такими думками Джулія ввійшла до собору. Привіталася. Зайняла чергу для сповідання з твердим рішенням нічого не розказувати про своє кохання архієпископу, який несподівано для пастви став кардиналом.

«Навіть від мами це приховала. А якомусь чужому, старому дядькові, хай вже і кардиналові, розкривати свою душу? Дзуськи! Щастя не може бути гріхом».

Жіноча інтуїція їй підказувала, що деякі речі, які відбуваються в житті, нікого не стосуються крім неї особисто. Тому дівчина була абсолютно спокійною і зануреною в свої перші відчуття зародження в її лоні нового життя, не страждаючи від докорів сумління за те, що багато чого приховає на сповіді.

-  Що привело тебе, доне моя, сповідуватися саме сьогодні? – тихо запитав кардинал у Джулії, коли вона потрапила до сповідальні.

-  Тато має терміново їхати до Франції, тому я братиму шлюб із паном Роберто да Парма вже через три дні…

-  Роберто да Парма?

-  Так, це татів управляючий…

- Зрозуміло… Чи маєш у душі якісь перепони щодо шлюбу із паном Роберто?

- Ні, не маю. Воля моїх любих батьків для мене святе…

- А якби батьки запропонували тобі самій обрати судженого? Хто був би твій обранець?

- Не знаю… Можливо пан ректор, якби він посватався, а батьки не заперечували.

- Чому пан ректор? Він для тебе не застарий?

- Врятував мені життя, коли ще була маленькою дитиною… Наша родина дуже вдячна йому за це… Щотижня до університету носила йому в кошику харчі… А щодо віку… Як на мене, він ще зовсім молодий…

- Залицявся до тебе, коли приносила йому їжу?

- Боже борони… Ставився до мене завжди з повагою та наче до дитини.

- Чи не розповідав тобі про візит флорентійця до університету? Здається це було саме у той день, коли приносять харчі для ректора.

- Ні, ми взагалі ніколи не спілкуємося. Він тільки дякує і просить передати слова вдячності батькам.

- Приховувати свої гріхи та гріхи інших це ще більший гріх. Сповідуйся щиро, доне моя, якщо щось маєш на душі.

- Я про все вам щиро розказала, пане отче. Є чистою перед вами і Господом нашим Ісусом Христом та його Матір’ю Марією, - твердо і вагомо завершила сповідь дівчина.

- Благословляю твій шлюб, доне моя. Зичу щастя та здорових дітей.

Отже Джулія успішно приховала свою єдину позашлюбну близькість із ректором. Не розповіла і про те, що після тої близькості, коли бачилася з ректором, щоразу прагнула його обіймів, але їй не щастило. Наче хтось наврочив. У нього постійно були то студенти, то викладачі. Приховала від кардинала і про затримку місячних.

Підслуховуючи сповідь Джулії в коморі садівника, і агенти Гросмана нічого не почули зайвого, що могло зашкодити добрим громадянам Болоньї.

 

***

З собору Джулія не пішла додому. Ноги самі понесли її до університету.

«Маю сказати пану доктору, що завагітніла. Батько дитини має право знати про це».

Але кабінет виявився зачиненим. Проте новий помічник, який сидів біля кабінету на стільці, підвівся та ввічливо і червоніючи пояснив:

-  Пан ректор читає лекцію замість викладача, що захворів. За годину повернеться. Що йому передати?

-  Передайте, що була панна Юлія, донька пана Джузепе да Рома. Просила прийняти. Повернуся теж за годину.

-  Добре, обов’язково передам. Приходьте…

Дівчина граціозно повернулася і пішла, відчуваючи на собі зачарований погляд студента. Посміхнулася сама собі…

«Виявляється подобатися хлопцям дуже приємно. Мабуть і трояндам теж приємно, коли ними милуються та вдихають їх аромат. Якби була в іншій сукні, а не для сповідей, то ще б не так дивилися».

Ось і рідна садиба… Але аромат червоних троянд знову, ніби вдарив дівчину по голові…

«Невже так і з людьми? Учора тебе кохали, а завтра ти вже викликаєш нудоту… Може і Джордано навмисно викликає до себе студентів та викладачів, або заміняє собою хворих, коли відчуває, що я можу прийти? Невже його нудить від спілкування зі мною? Жах… Не вигадуй дурниць, дівчино».

Фантазії свої припинила, але від поганих думок настрій все одно погіршився. Вона зупинилася перед вхідними дверима рідного дому і тричі глибоко вдихнула та видохнула повітря. Подивилася навколо себе і посміхнулася до літньої служниці, яка ввічливо привіталася з нею.

-  У вас все гаразд, панно Джуліє?

-  Так, дякую… Погода – просто диво… Навіть додому не хочеться… Але стільки справ…

-  Які у вас справи, панно? Ви ще молоденька…

-  Заміж виходжу, - не змогла приховати новину дівчина. Ще раз посміхнулася й увійшла в дім.

 

***

- Мамо, я повернулася, - оголосила з порогу.

- Як пройшла сповідь?– запитала мати. Підійшла до доньки, поцілувала в духмяне волосся біля вушка

- Усе гаразд, мамо.

- Про що запитували його преосвященство?

- Мамо, про це хіба можна розказувати?

- Мамі можна.

- Про ректора… Цікавилися чому пішла б за нього, якби мала право обирати нареченого.

- А ти сказала кардиналові, що пішла би за пана ректора?

- Так. На сповіді не можна бути нещирим.

- Він тобі подобається…

- Кардинал не дуже, а пан ректор подобається!

- Ти ще жартуєш… А Роберто?

- Теж подобається, але не так, - вирішила дівчина не засмучувати матір.

- Ти нічого від мене не приховуєш, донечко? Може хай вже сьогодні кошик до ректора віднесе служниця?

- Мамочко! Навіщо таке пропонуєш? Ти ж сама казала, що тато наказав це зробити мені… Та й сама хочу востаннє подякувати докторові за подароване життя… Ви ж самі казали з татом , що якби не він… – на очах дівчини заблищали сльози.

- Донечко, що з тобою? Скажи мамі…

- Усе гаразд, мамо, – не дуже радісно посміхнулася дівчина. – Ніяк не звикну до думки, що вже доросла… Я зберу кошик для ректора?

- Я вже зібрала… Стоїть у холодній коморі…

- Дякую, мамочко…

- Ой, доню, моя доню…

Обнялися. Постояли, як дві дорослі жінки, кожна думаючи про своє.

 

***

Рівно за годину Джулія знову прийшла до університету. Перед цим вдягнула свою улюблену сукню. Прихопила з дому кошик, який їй допомогла зібрати мати. Помічника ректора не було. Кудись завіявся.

Постукала в двері кабінету. Почула рідний голос і ввійшла. Привіталася. Слава Богу, в кабінеті нікого не було.

Юрій підвівся. Пішов назустріч. Дівчина поставила кошик на підлогу і кинулася до нього. Обняла, притиснулася пружним тілом до коханого і безутішно розплакалася, не соромлячись своїх сліз.

- Хто тебе образив, малятко? – розгубився Юрій, але несвідомо перейшов на «ти».

- Батьки мене віддають за Роберто. Вінчання вже за два дні. Вас тато запрошує…

- Ти ж тоді казала, що весілля за місяць, восени…

- Так, але до осені ще два тижні… А тут татові треба терміново їхати до Франції… Він повернутися зможе тільки взимку. Тому такий поспіх із вінчанням та весіллям…

- Не треба плакати, ти ще покохаєш свого Роберто…

- Не покохаю… Я тебе кохаю і кохатиму все своє життя.– перейшла на «ти» і Джулія. – А щодо пана Роберто… Поважатиму його тільки як батька своїх майбутніх дітей.

- І я тебе кохаю, моя Джуліє. – Поцілував дівчину в солоні очі.

- Правда?! – засвітилася радісною посмішкою.

- Чиста правда.

- Ти мені брешеш… А твоя Катерина?

- Катерина – то моя перша юнацька любов і вигадана мрія.

- А хто для тебе я?

- А ти моє щастя і одна єдина на світі кохана дівчина…

- На усе життя? Навіть заміжня?

- Так… Навіть заміжня…

- Боже, яка я щаслива! Я твоя кохана жінка…

Та стук у двері перервав розмову закоханих… Джулія так і не встигла сказати про вагітність. Підхопила кошик та понесла розкладувати харчі за шафу. А в двері зазирнув новий помічник.

-  Пане ректоре, до вас прибули професори кафедри медицини…

-  Добре, дякую нехай почекають ще хвилинку. У мене панна Джулія…

-  Вибачте, пане ректоре.

Коли двері за помічником зачинилися, ректор голосно покликав.

-  Панно Джуліє? Я вам дуже дякую за провіант… Передайте, будь ласка, слова подяки вашим батькам. – Потім значно тихіше додав, пригортаючи до себе дівчину, яка вийшла з пустим кошиком. – Пробач, будь ласка… Не зручно тримати за дверима професорів університету…

-  Я розумію, – вільною рукою обхопила за шию ректора, млосно притиснулася до нього всім тілом та ніжно поцілувала в губи. – До побачення. – Підхопила кошик і вийшла з кабінету, пригадуючи ніжні слова і відчуваючи на собі тепло палких рук коханого мужчини, який за декілька хвилин їх короткого побачення встиг ніжно торкнутися її грудей, сідниць і навіть низу її збудженого животика.

Виходячи до коридору, Джулія ввічливо привіталася з професорами та незадоволено подивилася на помічника, який встиг помітити, що очі дівчини почервоніли.

«Наче плакала… Може ректор чимось образив дівчину? І коли тільки встиг? Був відсутнім не більше п’яти хвилин. На пана ректора це не схоже. Можливо перед цим плакала вдома? Але монаху Клаусу все-одно про це доповім».

Саме в цей час заступник пана Гросмана доповідав шефу, що монах Клаус декілька годин тому успішно завербував до своїх лав нового помічника ректора.

А ректор Джордано да Леополі, вітаючись з професорами, шкодував, що солодке побачення з Катериною так швидко закінчилося.

 

 



Создан 11 окт 2015



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником