Національна поліція України та Іскулеску Сильвестр Миколайович

Про дитинство і юність буковинського корифея карного розшуку підполковника міліції Сильвестра Іскулеску



 

Мабуть вперше в історії незалежної України 20 грудня 2015 року не святкувався День міліції. Ніби її ніколи і не було. А я мимоволі згадав мого покійного друга підполковника міліції Сильвестра Миколайовича Іскулеску, який пішов із життя 5 грудня 1996 року… 

Сєва, так його звали батьки, вчителі і друзі, народився 4 серпня 1952 року в Омській області в родині засланих до Сибіру буковинців Миколи Сильвестровича та Ольги Василівни Іскулеску. Бабуся, татова мама, все життя ніжно казала онукові "Сєвучка", бо дуже любила його і тішилася його успіхам. Сєва приїхав із Сибіру до Буковини разом з батьками в 1960 році. 

Родина оселилася в Чернівцях за адресою вул. Сторожинецька буд.127 – зовсім поруч із будинком 31 на вулиці Марморожській, де мешкали ми з братом. Як двійнята ми вдвох уже перейшли до другого класу і в нас було два комплекти підручників. Оскільки підручників за українськими учбовими програмами для другого класу в книгарнях Чернівців не було, то один комплект ми віддали нашому майбутньому однокласнику Сєвє Іскулеску.

Наша спільна щоденна дорога до 33-ї середньої школи і назад з другого до десятого класу проходила повз будинок 127 (пізніше будинок 107, теж на вулиці Сторожинецькій, половину якого придбали батьки).

Часто густо, коли ми з братом вранці заходили за однокласником, родина ще снідала і тьотя Оля, Сєвіна мама, завжди старалася теж нас підгодувати попри те, що ми ще не встигали зголодніти після домашнього сніданку. Але після аргументу, що Сєвє треба допомогти, ми сідали за стіл і «допомагали» другові. Через два роки до нашої компанії приєднався Віктор – молодший брат Сєви.

Пам’ятаю, як наш учитель Сєміс Ісаак Маркович перепитував у Сєви його анкетні дані, занотовуючи все до класного журналу, коли він вперше прийшов до класу. Спочатку все було гладенько. Прізвище, ім’я, по батькові, домашня адреса, дата народження… Сєва чітко відповідав. Невелика затримка сталася, коли Ісаак Маркович запитав:

-Національність?

-Руський, - чітко відповів хлопчик.

-Іскулєску і руський? Ти в цьому певен, Сєва?

-Так, звичайно, я руський, навіть народився в Росії. В Сибіру.

-Ну добре, - нахилив голову вчитель і щось записав до журналу.

Це вже в старших класах Сєва зрозумів, що національність дістав від своїх батьків… Та й добре знав, що людину прикрашає не ім’я чи національність, а зовсім інше.

В  другому класі він був єдиним школярем, вдягненим у справжню шкільну форму сірого кольору, мав такий самий сірий картуз із чорним козирком та «золотою» кокардою, а гімнастерку підперезував ременем з надраєною до блиску мідною бляхою. 

Коли ми піднімалися додому по Сторожинецькій, Сєва спочатку не крокував, а фактично волочив надто важкі для нього черевики, чіпляючи тротуар. Та щоденні тренування зробили свою справу і вже через рік Сєва давав фору всім іншим. А в дев’ятому класі він непомітно для всіх став і найвищим серед однокласників. Вчився завжди добре, без трійок.

Дуже багато читав. Особливо захоплювався детективами і мріяв працювати в кримінальній міліції, розкриваючи як Шерлок Холмс найскладніші злочини. І не просто «багатів думкою», а багато і наполегливо працював, долаючи всі перешкоди на шляху до своєї мрії.

Одним із перших на вулиці він став власником магнітофону, долучаючи своїх друзів до пісень Володимира Висоцького.

Саме Сєва в десятому класі показав мені акорди семиструнної гітари, навчив її настроювати та грати декілька простих мелодій з трьох акордів.

Пізніше одну зі своїх пісень «Балада про сержанта» на мої вірші та музику у співавторстві з Олексанром Бурміцьким я присвятив моєму покійному другу Сильвестру Іскулеску та іншим загиблим працівникам міліції, яка не втрачає актуальності і після створення Національної поліції України (http://www.pisni.org.ua/songs/8119070.html):

Плаче вдова, їй двадцять три,

А на руках немовля.

Заколисали сержанта вітри,

Зверху накрила земля.

Він до міліції ще хлопчаком

Вступити на службу хотів.

Спати йому тепер вічним сном

Серед святих хрестів.

 

Приспів:

Господи, нам прости

Посмертні святі хрести

Сержантам і рядовим.

Прости нам за це живим...

 

Служба в міліції, як на війні,

Життям ризикують живі.

А спокій нам сниться лише уві сні,

Служба така... "се-ля-ві".

Келихи вип'ємо мовчки до дна,

За друзів, яких вже нема.

Могили їх квітами вкриє весна

І снігом білим зима.

 

Приспів.

 

Плаче вдова, їй двадцять три,

А на руках немовля.

Заколисали сержанта вітри,

Зверху накрила земля.

Роки минуть... Немовля підросте

І зробить за батька крок,

Той самий, який його приведе

До генеральських зірок.

 

Приспів.

 

Щоб давати відсіч зловмисникам Сильвестр займався боксом і самбо. І я, як його найближчий друг, завжди був поруч із ним. У дев’ятому класі моя вага становила 48 кг, а в Сєви – 56. Попри це на тренуваннях ми завжди були в парі. Сєва гамселив мене, як боксерську грушу. Рятувало мене тільки вміння захищатися та мої несподівані контратаки. Якось, коли друг вкотре забув, що я не «груша», мені навіть вдалося зненацька збити його з ніг прямим ударом у голову.

- Ти чого? – запитав з образою в голосі.

- А ти чого? Молотиш мене без упину… Вже все нутро відбив…

- Вибач, - зрозумів друг і вже не вкладав усю свою силу і масу тіла в удари. Тренуватися стало значно веселіше.

Прийоми самбо ми відпрацьовували не тільки в спортзалах «Динамо» та «Трудових резервів», а і біля дому. Досі переживаю, що в вересні 1967 року під час такого тренувального двобою, за яким спостерігало п’ять чи сім пар очей наших вболівальників, я після вдалого проведення прийому 2-3 секунди дотискував Севу руками до землі, а він намагався встояти. Та раптом ми всі почули різкий звук, наче зламалася суха гілка, а Сєва впав. Я вже заряджався настроєм переможної ейфорії, але гримаса болю та його стогін дали мені зрозуміти, що друга травмовано. Відразу зрозумів, що різкий звук виник через перелам ноги, а я мимоволі виявився винуватцем цієї травми. Але ніхто ніколи не докоряв мені за це – ні мій друг, ні його батьки.

Коли Сєву виписали з лікарні, ми до Нового року з ним повільно чимчикували зі Сторожинецької 107 до школи на Червоноармійській 152, а після уроків назад – він з гіпсом та милицями, а я з його портфелем.

Якби Сєва не прагнув стати правоохоронцем, він би міг стати і письменником, і математиком, і навіть актором. Ми якось написали разом твір з російської літератури. Одне речення моє, потім Сєви і т.д. Потім переписали до зошитів і здали вчительці. Оголошують оцінки. Сєва отримав «відмінно», а я «незадовільно». Ми обидва з обуренням піднімаємось зі своїх місць.

- Чому різні оцінки? За що двійка?

- Бо Мельников списав у Іскулеску, - пояснює вчителька.

- Так ми писали разом…

- Так не буває… Тоді списував Іскулеску…

- За вашою логікою Ільф списував у Петрова, а Петров у Ільфа коли вони разом писали «Золоте теля», - знайшовся Сєва.  

Клас і вчителька дружно засміялися… Порівняння всім сподобалось і мені теж поставили п’ятірку. Але нас попросили спільною літературною творчістю займатися вже після школи. Шкодую, що не встиг нічого крім того твору написати разом із моїм другом.

А от з його дванадцятирічним сином Миколою Іскулеску (https://www.facebook.com/search/results.php?q=Nick+Iskulesku&init=public), який зараз працює і блискуче навчається в Японії, встигли. Слова до пісні «Осінь чарівниця» (http://www.pisni.org.ua/songs/6121093.html) ми написали разом. На сайті «Українські пісні» на моїй сторінці за кількістю переглядів та скачувань ця пісня впевнено лідирує.

І хай син Сильвестра обрав шлях не правоохоронця, його справу життя продовжує донечка Анна, яка спочатку успішно закінчила Юридичний ліцей ім. Ярослава Кондратьєва, потім – Національну академію внутрішніх справ, де тато навчався заочно, а тепер служить на посаді слідчого Національній поліції України в місті Умані (http://vkfaces.com/vk/user/id15166902).

Та повернемося до Іскулеску старшого. В школі та на службі дотепні і розумні жарти Сильвестра робили наші монотонні будні яскравими і веселими…

Коли ми перейшли в десятий клас, одне смішне дівча з вулиці Марморозької (мабуть тоді навчалась у сьомому класі) щодня докучала мені зізнаннями в коханні, вимагаючи взаємності. Сєва придумав як правильно направити дівча в бік знань та поступового дорослішання.

Спочатку я домовився про вечірнє побачення з дівчинкою на вулиці Путилівська, де з двох боків стояла височенна кукурудза. Сєва заздалегідь сховався в кукурудзі, а я за нашим «сценарієм» вів перемовини.

- Ти ще маленька і маєш вчитися та гарно харчуватися, щоб підрости і стати дорослою, - почав менторським тоном я. – Пропоную до нашої розмови з тобою повернутися десь через три роки, коли ти принаймні закінчиш школу.

- Але я дуже кохаю тебе, як Джульєта кохала Ромео...

- Мені звичайно приємно, але я не можу закохатися в дитину… Та і сам ще є неповнолітнім…

- А я вже доросла. Подивися на мене…

- Так, дійсно виглядаєш як доросла… Отже ти навіть готова провести зі мною ніч!? – нарешті, долаючи себе, вимовив я драматичне запитання.

- Ні, - знітилася дівчинка…

- От бачиш, ти дійсно ще маленька, що і вимагалося довести…

У цю мить в кукурудзі хтось голосно зареготав. Це був Сєва, який не зміг дочекатися придуманого фіналу. Він вийшов до нас з кукурудзи, не припиняючи реготати. Дівчинка розгублено липала очима. Потім зрозуміла, що її розіграли, теж засміялася, можливо почервоніла (світло вуличних ліхтарів не дозволяло це встановити достеменно) і спантеличена пішла собі додому.

Її щоденні чергування біля вікон дому нарешті припинились. Десь через три-чотири роки вона стала повнолітньою, вийшла заміж, народила дітей, а коли бачила мене під час відпусток, шаріючи відвертала своє обличчя.

Переконаний, що колеги Сильвестра і сьогодні пригадують його жарти та навчають своїх підлеглих секретам криміналістики та прийомам оперативної роботи, якими досконало володів Іскулеску.

Не маючи можливості через зір відразу поступити до профільного юридичного інституту, Сильвестр після школи став добровільним співробітником міліції, працюючи на підприємстві, яке займалося встановленням сигналізації.

Загальновідомо, що до органів внутрішніх справ відбирають хлопців, які відслужили в війську. І Сєва проходив військову службу в військах зв’язку в Середньоазіатському військовому окрузі.

Коли він служив, а я ще навчався у військовому училищі, на канікулах завжди заходив до його батьків та бабусі. Бабуся якось мені з гордістю оголосила: «А Сєвучка вже саржент», знаючи, що я досі рядовий.

Після армії на вечірньому відділенні Сильвестр Іскулеску навчався на Історичному факультеті в Чернівецькому державному університеті імені Юрія Федьковича, продовжуючи свій тривалий шлях до лав міліції. На добровільних засадах (зараз кажуть волонтером) Сєва разом з «операми» брав участь у затриманні підозрюваних, виконував різні відповідальні доручення.

Після закінчення університету йому вдається, вивчивши напам’ять таблицю для контролю зору, успішно пройти медичну комісію.

Так Сильвестра Іскулеску було зараховано до органів внутрішніх справ, де він пройшов шлях від сержанта міліції, оперуповноваженого відділу з питань неповнолітніх, до підполковника міліції, заступника начальника управління карного розшуку УМВС України Чернівецької області.

Переконаний, що, якби Господь дав Сильвестру Миколайовичу хоча б ще років двадцять життя, став би він і кавалером державних орденів, і генералом, і заступником міністра, і народним депутатом…

Але і за цей короткий строк життя і служби в міліції Сильвестр Іскулеску залишив про себе вдячну пам’ять друзів, колег і родини.

Не випадково криміналісти Львівської, Хмельницької, Чернівецької, Тернопільської областей беруть участь у традиційному футбольному турнірі пам’яті заступника начальника управління карного розшуку С.Іскулеску, який з 2007 року став міжнародним. У цих змаганнях, окрім українських правоохоронців, беруть участь команди кримінальної поліції з Румунії та Молдови (http://zik.ua/ru/news/2006/04/14/108748, http://zik.ua/news/2008/12/05/161041).

Присвяти Сильвестру Іскулеску написано в моїх віршах (http://imirelnik.io.ua/s1945099/nam_vremya_vspyat_ne_povernut) та на обкладинці музичного альбому патріотичних пісень, присвячених людям у погонах, «Захистимо Україну» (2006) (http://imirelnik.io.ua/s2102990/pesni_vladimira_melnikova_na_diskah_cd-5).

Після проведення 3-го жовтня 2004 року в Національному палаці «Україна» благодійного концерту – мого творчого вечору «Ми служимо народу України» однією з двадцяти родин різних областей України, які отримали благодійну допомогу і дипломи організаційного комітету заходу, була буковинська родина покійного підполковника міліції Сильвестра Іскулеску.

Дуже б не хотілося, щоби при становленні Національної поліції України з лав правоохоронців зникали на хвилі піару і засліпленого, крикливого популізму такі професіонали, як підполковник міліції Сильвестр Миколайович Іскулеску, які непомітно і чесно, не за звання і нагороди служать простим людям і своєму народу, а не партійно-олігархічним кланам, як часто-густо це відбувається зараз. 

У 2016 році виповнюється двадцять років з дня трагічної смерті Сильвестра Іскулеску, а 4 серпня 2016 року вперше в історії святкуватиметься День Національної поліції України, який дивовижним чином співпав з днем народження мого друга.

Можливо керівництво Чернівецької області та нашої держави зверне увагу на ці рядки і найближчим часом підготує подання про відзначення Сильвестра Миколайовича Іскулеску державною нагородою посмертно.

 



Обновлен 23 июн 2016. Создан 24 дек 2015



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником