Встреча на Крещатике

Рассказ о ветеранах Второй мировой войны на украинском языке из книги Владимира Мельникова "Украинцы - не папуасы"



 

Зустріч на Хрещатику

 

Ветеранам 2-ї світової війни

присвячується

 

- Знову кричать... На вулицю спокійно не вийдеш... Наче показилися усі, - бубонів собі під ніс Іван Данилович, вже збираючись перейти на інший бік Хрещатику, який у суботу і неділю є вільним від транспортного руху.

Та голос, який майже верещав з гучномовця, нагадав про щось неприємне.

Іван Данилович зупинився, щоб, спираючись на палицю, трошки перепочити. Повільно витягнув з кишені носовичок та, витираючи спітніле чоло, прислухався до слів оратора, який продовжував верещати:

„Ми звільнили від фашизму Європу! Ми на крилах великої Перемоги принесли народам Європи мир! Ми не дозволимо послідовникам бандерівців і сталіністів, які стріляли нам у спину, втягнути Україну у війну політичних протистоянь! Партія історичної справедливості відстоїть у парламенті інтереси ветеранів, пенсіонерів та військовослужбовців”...

Невідома сила наче підштовхнула до натовпу Івана Даниловича, який ніколи не полюбляв галасливих заходів і крикунів, що хизувалися своїм красномовством, але тема виступу зачепила його за живе.

Люди поступово розступалися, пропускаючи ближче до оратора високого, щуплого дідуся з білим, як лебединий пух, волоссям. Дідусь неквапливо пересувався за допомогою ідеально відполірованої палиці-топірця з гарним гуцульським орнаментом.

«Боже! Та це ж Мар’ян Хамлюк, - нарешті впізнав промовця Іван Данилович. - Хіба можна було забути цей голос? А як виглядає! Чорні кучері і такі ж чорні вуса! Неймовірно... Він же усього на три роки молодше від мене, - продовжував дивуватися Іван Данилович. - Ідеально відпрасовані генеральські штани з лампасами. Купа орденів і медалей. Брежнєв позаздрив би».

Стільки років пройшло після тої клятої війни і тільки на сконі життя зустрів Іван Данилович земляка з рідного села, якого ніколи не кортіло побачити.

«Е-е-е, діду, а чи не заздриш ти цій успішній людині? Хамлюк завжди вмів жити на цьому білому світі, - спробував скерувати в інший бік свої думки Іван. – Оце так Хамлюк! Фору дасть п’ятдесятирічним, хоча вже за вісімдесят! І теж туди – до Верховної Ради, щоб, виявляється, захищати і мої інтереси».

- Перепрошую, пане добродію! Я вже п’ять хвилин спостерігаю за вами, а спитати не наважуюсь, - обережно потягнув Івана за рукав вдягнений в однострій вояків УПА кремезний дідок, радісно посміхаючись беззубим ротом.

- Ви до мене? - перепитав Іван і, ввічливо торкнувшись капелюха, наче ставлячи останню крапку в розмові, додав, - Чим можу допомогти? - Ну не поважав Іван звички своєї покійної дружини знайомитися з кожним перехожим, відкриваючи усім свою душу, і все тут.

Та співбесідник наче не помічав холодної ввічливості столичного мешканця.

- А Ви часом не з Буковини? У нашому селі в родині Пазяків усі брати були дуже схожі на Вас, пане добродію - продовжував випромінювати радість незнайомець.

- Так... - розгубився від несподіванки Іван Данилович та нерішуче простягнув для привітання руку, - я... дійсно родом з Дністрівки... Іван Данилович Пазяк...

- Холера ясна! То це ви, пане Іване?! Живий живісенький?!

В очах ветерана УПА заблищали сльози і він несподівано міцно обняв та тричі поцілував Івана Даниловича.

- З ким маю честь вітатися? - зовсім розгубився Іван.

- Та ви мене мабуть не згадаєте. Я ж молодший від вас десь на сім чи десять років. Пам’ятаєте Марічку Коваль? Через три хати від вашої. Марічка моя старша сестра.

- Дійсно, не впізнав би сам... Отже, ви Орест Коваль... Про вас у повоєнні роки багато суперечливого балакали. Може відійдемо у бік, бо через цей галас мусимо рвати собі голос, - запропонував Іван Данилович, у якого від хвилювання почало сіпатися обличчя. - Я тут поруч мешкаю, на Прорізній. Запрошую вас до себе, пане Оресте. Живу сам, без дітей. А дружину вже давно поховав...

- Згода, відійдемо. Але не можу залишити своїх побратимів. Ми тут у Києві за рішенням нашого волинського осередку братства вояків-ветеранів УПА. Намагаємося хоча б долю правди донести про юнаків і дівчат, які без вагань віддавали свої молоді життя у боротьбі з катами і нелюдами. Дехто з цих катів і сьогодні пхається до влади, як отой чорнявий генерал... Ви його теж так уважно слухали, пане Іване! А чи впізнали? Це ж наш земляк... Мар’ян Хамлюк...

- Та упізнав, упізнав... Цей голос з мільйонів вгадаю... Закарбувався на все життя, - відповів Іван Данилович. – Давайте хоча б присядемо на лаву, бо ноги ниють нестерпно.

- Присісти можна, сам з ранку на ногах. Чув я, Іване, що Хамлюк давно вже „окопався” у Києві... Бачте який активний! На вигадках і брехні про вояків УПА через „Партію історичної справедливості” прагне вскочити до Парламенту. Не дає, мабуть, спокою катюзі слава найстаршого депутата Верховної Ради Ігоря Юхновського...

- Невже і вас встигнув „дістати” наш земляк? – Здивувався Іван Данилович.

- Кілок йому в сраку цьому землякові! З дитинства лупцював мене, як циган Штефанюк свою кобилу. Марічка не приймала його зазіхань, так він хотів, щоб сестра, дізнавшись про мої побої, почала прихильніше ставитися до нього.

- А що Марічка?

- Та нічого. Вона навіть не здогадувалася хто наставляв мені синців. А я виховував характер... Як міг захищався, та і сам не хотів мати такого родича... Вас, Іване, Марічка любила. А ви нібито і не помічали цього. Пішли собі до війська і надії їй не залишили...

- Та не міг я, Оресте, і не хотів обтяжувати Марічку у тривалому дівоцтві чекати себе. Гітлер вже стояв перед кордонами. Та і я йшов до армії, як ии знаєте, не на один рік, - почав виправдовуватися Іван Данилович.

- Вона все одно завжди чекала тільки вас... А ви навіть жодного разу не написали...

- Не докоряйте і не рвіть серце, Оресте! Бо і я кохав і досі кохаю нашу Марічку...

А Орест наче не чув слів Івана, забиваючи в нього, як цвяхи, страшні, жорстокі слова про долю своєї сестри.

- Після того як п’яні нацисти з реготом утрьох зґвалтували сестру, вона побігла до Дністра і там забилася до смерті... Впала з дністровської кручі, а може і сама кинулася... Тільки Бог знає правду...

Як вона Вас любила, Іване... - І схлипнувши, як беззахисна дитина, Орест гірко заплакав, ледве стримуючи ридання, закриваючи обличчя своїми великими, порепаними від тяжкої праці руками.

А Іван Данилович своїх сліз, які невпинно котилися з його вицвілих очей, не соромився. Він, приголомшений від почутого, пригортав до себе Ореста і як вмів заспокоював його.

- Поплакали і годі... Ми ж тепер майже родичі... Брат Марічки - це і мій рідний брат... Ну годі... Зараз довкола нас увесь Хрещатик збереться...

- Дякую вам, брате, - вдячно посміхнувся Орест крізь сльози і за хвилину продовжив свою сповідь. 

- Не зміг захистити Марічку, бо замалий був. Окупанти підсрачниками вигнали з хати... Через три дні, прямо з цвинтарю подався до лісу, щоб помститися.

З п’ятнадцяти років переховувався у тих лісах із гвером за пазухою... Усіх трьох злодюг, через яких не стало Марічки, знайшла моя куля... Пізніше, вже на  Волині, ще двох нелюдів власноруч застрелив... А мені навіть і вісімнадцяти не було...

А тих, кого знищили гуртом, захищаючи від свавілля нацистів наші села, ніхто з нас ніколи і не рахував.

Смерті не боявся... Часом просто жити не хотілося, коли бачив скільки страждань зазнали люди...

Коли війна відкотилася за Прут, мої побратими майже силоміць попрощалися зі мною. Казали: „Мусиш, малий, їхати додому доглядати могили Ковалів, народжувати і виховувати власних дітей, а ми і за тебе, і за себе ще повоюємо ”.

Але вдома мене вже чекали працівники держбезпеки і пудові кулаки Хамлюка...

- Містика якась, - перебив Ореста Іван, але, побачивши докірливі очі молодшого брата Марічки, вибачився і вирішив дослухати земляка, не перебиваючи.

- Сержант Хамлюк, служив у військах НКВС чи СМЕРШ, і як навіжений гасав по селу, шукаючи ворогів совітів. Бо війна закінчувалася, а у нього - жодної медальки, - продовжив розповідати Орест. - Тоді Хамлюк і арешт мій організував, і катував по звірячому, вибиваючи показання.  Навіть офіцери ен-ка-ве-ес-ники  його зупиняли: „Ну что ты Марьян к пацану привязался. Из одного же деревни”. А Хамлюк, приймаючи стійку „струнко” рапортував: „Партия требует принципиальности в борьбе с врагами”.

А я був запальним, про наслідки не думав. Не витримав цього і майже все, що думав про нього, виказав просто в очі. Вороги, кажу, на фронті, а ти курва німецька воюєш із старими та малими. Наїв пику в тилу! А я з моїми побратимами, яких ти обзиваєш ворогами, не одного німця знищив...

Засудили... Відсидів... Потім ще довго бідував у засланні. Коли зміг повернутися в Дністрівку, для мене на рідній землі місця вже не було. Навіть могил не залишилося. Та, дякувати Богові, побратими підтримали. На Волині теслював по селах. Там і оженився. Побудувався. Маю дружину, двох синів-близнюків і трьох онуків. Слава Богу, усе як у людей...

Орест замовчав. Після цієї сповіді йому полегшало на душі, а зустріч з Іваном, у якого була закохана Марічка, раптом зробила його дуже щасливою людиною.

Обличчя ветерана просвітліло, як небо після дощу, і він, посміхаючись сам собі, насолоджувався цією дивовижною миттю свого життя.

- Здивували ви мене, Оресте. У діючій армії далеко не кожний солдат мав такий послужний список, який маєте ви, - порушив паузу Іван Данилович. – Якби воювали не в УПА, а в Краснодонському підпіллі, точно отримали б зірку героя, як молодогвардійці-підпільники... А що отримали ви? Великий строк і заслання у Сибір. А дехто жодного фашиста не знищив, але має генеральські погони, безліч бойових нагород та вважається ветераном і учасником бойових дій Великої Вітчизняної війни.... Чи є взагалі на цьому світі справедливість, Оресте? Чому, пробачте на слові, оте гівно завжди на поверхні?

- Мабуть закон природи такий, Іване, - важко зітхнув Орест. - Гарна людина на високій посаді - все одно що кінь серед вовків. Зжеруть відразу, якщо житимеш не за їх правилами...

От і ви, Іване, теж ветеран і учасник другої світової, та не стали генералом, як Хамлюк... А мали для цього усе – і розум, і силу, і зріст відповідний... Від діда німецької мови навчилися, від батька – румунської...

- Ваша правда, брате, не став. І про це не шкодую, - зітхнув Іван Данилович. - Не хотів я, Оресте, копирсатися у минулому. Думав і з тобою відмовчатись та отой наш земляк, наче повернув мене назад у пекло сорокових років...

- Ні, це не він повернув, Іване. Це Господь. Навряд чи Хамлюк прагнув, щоб ми сьогодні зустрілися з Вами.

- Тоді дозвольте, Оресте, і мені про своє життя-буття трішечки розповісти...

Коли почалася війна, служив у Білорусії. Наш батальйон гітлерівці розтрощили практично у перші дні. Мене важко поранило у голову.

Знайшла мене серед вбитих і врятувала проста жінка, яку точно послав мені Бог. Якби не вона, якби не її самопожертва, ми б точно не побачилися сьогодні...

Коли одужав, протягом місяця пробирався до лінії фронту та потрапив у полон... Допомогло втекти знання німецької.

Знову на схід. Рухався тільки уночі, обходячи стороною навіть невеличкі хутори. Коли влітку 42-го вийшов до „своїх” – відразу, як останнього зрадника, запроторили до відповідної буцегарні військової контррозвідки...

Там і зустрівся, як і ви Оресте, тоді ще з рядовим Мар’яном Хамлюком. Наш земляк вартував заарештованих. Я спершу зрадів. Людина з рідного села. Буковинець. Споріднені душі. Сподівався – допоможе чимось. Аж ні! Навпаки. Почав мене наш земляк топити, виявляючи ненависть до дезертира, який переховувався у ліжку з теплими молодицями, а може і до фашистів за цей час перекинувся. Аж верещав від ненависті, як сьогодні на майдані... Розповів слідчому і про моє знання німецької мови, хоча я цього і не приховував. І про діда розповів, який служив під час першої світової в австро-угорській армії...

Ось чому перебив вас, Оресте, коли вас слухав. Як це він встиг „попити крові” у нас обох, якщо не продав свою душу дідьку лисому?

А врятував мене від навіженого Хамлюка військовий лікар Лев Борисович Зисельман, який не піддався тиску слідчого і написав об’єктивний висновок про моє поранення. Саме це вплинуло на остаточний вирок трибуналу. А так, замість штрафбату, могли б і розстріляти  Як дезертира і зрадника Батьківщини.

Після першого ж бою у складі штрафбату, із цілим букетом важких поранень на три місяці потрапив до шпиталю. Переніс безліч операцій, але, дякувати Богові, вижив удруге. 

Підлікувався і знову на передову. З новим командиром пощастило. Майор Самбуров викликав мене до себе, уважно вислухав і без вагань на моє прохання направив у розвідувальний взвод. І потім до кінця війни, по-батьківські завжди підтримував мене... Прекрасною був людиною. Загинув у травні 45-го в Празі, вже маючи зірку Героя Радянського Союзу й чин полковника.

Перед смертю попросив друзів, щоб мене привезли до нього попрощатися. Там і зізнався мені, що дуже я йому нагадував сина, який загинув у перші дні війни в Білорусії.

Завдяки Самбурову я і офіцерські курси закінчив, і за кожного язика за його особистим поданням отримував подяки і державні нагороди...

З Німеччини нашу частину ешелонами перекинули на Далекий Схід. Ще повоював з японськими самураями. Війну закінчив старшим лейтенантом.... Запропонували служити далі. Відповів, що для мене це велика честь, але мушу порадитися з дівчиною та зі своєю родиною. На мої листи вже три роки ніхто не відповідав. Показав пакунок своїх листів з поштовими відмітками „Адресат вибув”. Після цієї розмови нарешті дали мені відпустку.

У Дністрівку приїхав пізно увечері. Ноги самі понесли до Марічки. Та у вашій хаті поралися чужі люди. Спитав про Ковалів. Відповіли, що не з цього села, отримали цю хату як вчителі, а про Ковалів чули різне. Розповіли також, що ґазди вмерли під час війни, а їх діти чи то з німцями, чи то з бандерівцями були зв’язані. Де зараз – не знають. Порадили запитати у місцевих.

Передчуваючи біду, неквапливо пішов до своєї хати. Піднявся на ґанок. Постукотів у віконце. Незнайомий дівочий голос мене запитує: „Вам кого?”

Питаю: „Дмитра Пазяка можна?”

Дівочий голос роздратовано відповідає: „Чоловік у Чернівцях. Повернеться за два дні. А ви хто такий?”

І щось мене примусило їй збрехати. Кажу: „Друг Дмитра з сусіднього села. Демобілізувався з армії. Може до хати запросите?” Але так мені двері ніхто і не відчинив. Поплентався до іншого двору, де ще у вікнах миготів вогник.

Знову назвався другом свого брата. Мене у сутінках не впізнали і розповіли, що в хаті Пазяків вже давно хазяйнує Ауріка - дружина Дмитра, яку він привіз із Чернівець ще у сорок четвертому році. Далі розповіли, що старший брат Іван, тобто я, з війни не повернувся. Де він і що з ним ніхто не знає. Ауріка працює на пошті. Робила щодо мене якісь офіційні запити в органи. Але і там начебто нічого про мене не знали. Молодший брат Ілля, якого Ви Оресте маєте пам’ятати, вмер від запалення легень у сорок п’ятому році. А про Марічку розказали, що загинула під час війни... Щодо вас, Оресте, про зв’язок ні з німцями, ні з бандерівцями не згадували. Просто сказали, що брат зник після смерті сестри із села і, мабуть, теж десь загинув на чужині...

- А ми вижили з вами, Іване. Господь допоміг нам усе витримати і не зламатися... Давайте пом’янемо мовчки усіх, хто не дожив до цієї миті, - запропонував Орест.

Ветерани піднялися і, тримаючи одне одного за руки та схиливши голови, вшанували і батьків, і Марічку, й Іллю... Знову присіли на лаву й Іван Данилович продовжив:

- Побувавши в Дністрівці, зрозумів я, Оресте, що всі мої листи відправляла назад Ауріка. Мабуть сама хотіла ґаздувати в нашій хаті. І так мені стало гидко. Не став чекати Дмитра. Відвідавши вранці родинні могили, поїхав назад служити на Далекий Схід.

Помотало мене по Союзу... Після Далекого сходу на північ. Потім знову на схід - Курильські острови. Добряче посмажився й у пісках Каракумів...

У п’ятдесят п’ятому заочно закінчив Московський університет. Маючи вищу освіту, не потрапив під хрущовські скорочення.

Але великої військової кар’єри так і не зробив. Не мав вищої військової освіти. Та і до лав КПРС так і не вступив...

Пощастило наприкінці служби, бо повернувся в Україну. Три роки прослужив у штабі Київського військового округу у розвідувальному відділі.

Звільнився в запас у 1970 році підполковником...

- А як сім’я, ви ж згадували покійну дружину, - спитав Орест.

- Оженився я, Оресте, на півночі, коли мені вже було тридцять років. Моїй Олі було тільки вічсімнадцять. І статурою, і характером дуже нагадувала Марічку. Кришталево чиста душа. Росіянка, але українську мову вивчила самотужки і ще дітей навчила.

Уявіть собі, брате, відчуваючи мою тугу за рідним краєм, відтворила його в нас вдома! Де б не служив, у нашій оселі я почувався наче на рідній Буковині.

Вечорами вголос читали твори Ольги Кобилянської і Юрія Федьковича. Співали українські пісні. Завдяки моїй Олечці я більше дізнався про наших земляків...

Коли переїхали до Києва, молодша донька Оксана сама попросилася в українську школу. Навіть випускні іспити з математики складала українською мовою. Потім закінчила Київський університет імені Тараса Шевченка. Зараз у тому ж університеті завідувачка кафедри. Її чоловік – один із кращих юристів України. Маю від них двох дорослих онуків.

А старший син Андрій закінчив Київське загальновійськове училище. Служив у військовій розвідці. Закінчив із золотою медаллю військову академію. Обійшов мене по всім параметрам. Рік назад став генералом. Вважається одним з кращих фахівців Російської Федерації з питань виконання міжнародних договорів у сфері роззброєння та контролю над озброєннями.

- А чому ж до України не повернувся, коли всі бажаючі поверталися? – здивовано спитав Орест.

- Це був його вибір. Буковинці прославляють свій край і в Америці, і в Австралії, і в Західній Європі... Хіба програє Україна від того, що частку своєї культури посіяла в братній, сусідній державі?

До того ж Андрій в Москві є активним членом українського земляцтва. Навіть листи пише мені виключно українською мовою... І у відпустку щороку приїжджає до мене.

І ще, Оресте, не знаю чому, але саме сьогодні, я зрозумів те, що не давало мені спокою майже усе життя. Мушу вам сказати, що у багатьох наших бідах винна звичайнісінька політика й усі, хто годується навколо неї. А що найбільше мене хвилює – демократія не тільки не зупиняє на шляху до корита брехливих захисників народних інтересів, яких достатньо в усіх партіях, а й сприяє цьому…

- Дозвольте, Іване, не  погодитися з вами, - заперечив Орест. – У демократичному суспільстві, маючи клепку в голові, людина не проголосує за того, хто бреше. Сама розбереться що до чого. Чому це я маю голосувати за комуняк чи москалів, якщо вони мені усе життя перепаскудили?

- І я так донедавна вважав, брате, - теж непогодився з візаві Іван Данилович. - От, послухайте! Хіба Борис Олійник не є совістю свого народу? А він комуніст, або, як ви сказали, комуняка... 

- Так то Олійник. Я теж його поважаю. Порядний. Розсудливий, - погодився Орест.

- А національність навіщо чіпати, Оресте? Під час війни мене підтримав і довів, що я не дезертир, не українець і наш земляк Хамлюк, а єврей Зисельман... Та і командир Самбуров ставився до мене, як до сина, а був росіянином. Не там шукаємо зло, не там...

От ми, Оресте, з вами з одного буковинського села. Так чи ні?

- Так, Іване.

- З нашого села і миротворець світового рівня Мар’ян Хамлюк. Це теж так. І, якщо ви, любий брате, жили і живете за законами совісті, честі і добра, то Хамлюк завжди усе робив тільки задля своєї користі.

Я теж грішним ділом раніше вважав, що падлюкою Мар’яна зробила комуністична ідеологія, яка завела молодого хлопця до передового загону борців з класовими ворогами, до яких він мабуть відносив і нас із вами. І в душі  я його з часом за це простив. Та через сорок років після війни Хамлюк знову нагадав про себе.

У вісімдесят п’ятому році я ще на пів ставки працював у Районному військкоматі Шевченківського району міста Києва. Впорядковуючи особові справи військових пенсіонерів, надибав папку тоді ще полковника запасу Мар’яна Хамлюка. Невже, думаю, земляк? Те, що взнав, усе в мені знову перевернуло.

Дивлюсь на фото - начебто його пика... Але читаю і не вірю своїм очам. За особовою справою наш Мар’ян виявився сиротою з Харківщини. З першого дня війни в складі регулярної Червоної Армії. Між рядками акуратно вписано бойові нагороди, якими ніколи рядових не нагороджували. Записано також, що після війни Хамлюк закінчив військове училище. Тоді строк навчання в училищах був не більше трьох років, а в дипломі Мар’яна стоїть цифра п’ять. Неозброєним оком видно, що і свідоцтво про закінчення трьохмісячних академічних курсів в Москві теж підчищено, а строк навчання кимсь виправлено до трьох років.

В автобіографіях теж без чарки не розберешся. У шістдесят п’ятому році наш сирота знаходить родичів на Буковині.

Військовий комісар потім розповідав, що викликав до себе Хамлюка, а той нахабно і впевнено пояснив, що все в справі записано вірно і це підтвердять з республіканського управління КДБ. І дійсно по телефону спецзв’язку був дзвінок військовому комісару міста Києва, і той попередив районного комісара не шукати проблем собі на голову. Відповідним чином попередили і мене.

- А хто дзвонив з КДБ не з’ясувалося? – запитав Орест.

- Начебто сам начальник управління... але засекречений зв’язок так змінює голос, що впізнати абонента по голосу неможливо. Не виключаю, що міг дзвонити і сам Хамлюк, маючи доступ до спеціального зв’язку... Отже, не комуністична ідеологія зробила Хамлюка падлюкою, - продовжував Іван. - Цього нелюда завжди приваблювала влада як засіб впливу на людей для задоволення його хамлюковських інтересів...

І на трибуну помаранчевого майдану він неодноразово піднімався, бо своєчасно зрозумів і оцінив свій інтерес... А такі як ми, Оресте, носили на майдан гарячий чай, каву, канапки.

Мабуть тому у дві тисячі році Хамлюк як активіст майдану, голова ветеранської організації району та голова міської партійної організації Партії історичної справедливості отримав військове звання генерал-майор... Глава держави особисто вручав погони ветеранам...

Мітинг на Хрещатику закінчувався. Учасники розходилися. Тож, коли чорнявий генерал Хамлюк в оточенні молоді порівнявся з місцем, де спілкувалися між собою Іван і Орест, вони, побачивши його зненацька перед собою, мимоволі піднялися з лави.

- Молодці ветерани-солдати, - бадьоро привітався з ними генерал. – Добре, що сьогодні ви разом. Ми, ветерани, маємо подавати приклад молоді, щоб об’єднати людей в ім’я процвітання нашої України! Не дамо лівим і правим розколоти наше суспільство! Обираймо Партію історичної справедливості!

Удаючи, що не впізнав земляків, генерал пішов собі далі з гордо піднятою головою, чітко карбуючи крок під оплески однопартійців та журналістів.

- Навіть тим, що ми зустрілися скористався, падлюка, - не зміг стриматися Орест, докоряючи собі, що підвівся з лави.

- От і я про це кажу, Іване. Політика і політичні партії використовують людей, як сьогодні нас використав Хамлюк, щоб продертися до влади. Одні політичні сили лякають людей комуняками і москалями. Інші – бандерівцями і націоналістами. Треті – сепаратистами і бандитами. Четверті – блоком НАТО і Росією... Але жодна партія, на жаль, не відмовиться від послуг такого політичного шоумена, як Мар’ян...  Бо це голоси виборців.

- І що немає ніякого виходу з цього? – розгублено спитав Орест. Бо нарешті допетрив до чого веде Іван Данилович.

- Вихід є, - не відразу відповів Іван. – Якось самі, без партійної агітації, мусимо навчитися відрізняти добро від зла, солому від полови. Маємо не повторювати, як папуги, крикливу брехню про абстрактних комуняк і бандерівців, жидомасонів і москалів, помаранчевих і синіх...

Іван замовчав. Опустив голову. Подивився у вічі Орестові та продовжив.

- На нашій маленькій Буковині живе дуже багато народностей. Чому серед них і за Румунію, і за радянську владу, і за часів незалежної України поміж людей завжди панувала і панує повага і злагода?

Тому, що буковинець української національності, такий як Назарій Яремчук, не дозволив би собі зверхньо поставитися через неукраїнську національність до своїх земляків - румуна Іво Бобула, молдаванки Софії Ротару, єврея Яна Табачника і навпаки? Бо усі ми є буковинцями і пишаємося цим... Та і ворогуючих між собою партій на Буковині ще не розвелося…

- Дійсно, святу правду кажете, Іване... Гуртуватися треба не навколо партій, а навколо чесних і порядних людей. А різних злодюг, як отой наш землячок, мусимо виводити на чисту воду. А що, хіба не так? – сказав, як поставив крапку, Орест. Земляки, посміхаючись одне одному, обнялися.

Солодкий щем від спогадів про минуле, від гордості за свій буковинський край зволожував їм очі. У цю мить, у центрі української столиці на Хрещатику, два стареньких ветерани знали як далі житимуть і як направлятимуть своїх дітей та онуків... Аби вони почули стареньких.

А кияни, які бачили у той суботній день цих двох щасливих, немолодих людей, теж посміхалися і думали: „Як гарно і затишно на Хрещатику без політичних криків та протистоянь”. 

 



Обновлен 22 янв 2015. Создан 16 дек 2014



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником