Политический скандал с "Кольчугами" в Украине

Рассказ "Кольчуга" из книги Владимира Николаевича Мельникова "Украинцы - не папуасы" о возможностях давления на развивающиеся страны государств с развитой демократией. За явную ложь о продаже Украиной "Кольчуг" Ираку никто не



 

- Ти же знаєш, що чим абсурдніше брехня, тим більше в неї вірять люди... Здається фашистський міністр пропаганди Пауль Йозеф Гебельс висловлював подібну думку і таки мав рацію, - почув уривок фрази Григорій Петрович Скрипка, заходячи до вагону електропоїзду метро на станції „Золоті Ворота”.

 - Ні, мій любий, не буває диму без вогню... Хіба вже забув, що цей падлюка Кучма наказав не тільки вбити Гонгадзе, а й зенітні комплекси „Кольчугу” продав диктаторському режиму в Іраці? Тепер дурнем прикидається, що нічого не знає, нічого не чув, нічого не бачив, – чітко і переконливо прозвучав у відповідь збуджений жіночий голос.

„Вимова, як у диктора українського радіо”, - посміхнувся Григорій Петрович, мимоволі прислуховуючись до розмови.

- Будь ласка тихіше, Галю. Увесь вагон збаламутиш, - спробував заспокоїти жінку голос, який мабуть належав її чоловіку.

- А чого мені боятися? В усіх газетах про це пишуть! Я і КДБ ніколи не боялася, завжди говорила те, що думаю, - не замовкала жінка. - А ваших кучм з медведчуками знаєш де я бачила?

- Та знаю, знаю, тільки заспокойся, - переконував дружину мужчина.

- Що це ви жіночці рота закриваєте? Хай собі говорить, - заступилася за Галю дебела жінка, що стояла поруч. - Заощадження наші вкрали? Вкрали! На одну пенсію проживеш? Не проживеш? Як оте бидло, тягнемо ярмо з ранку до ночі і копієчки рахуємо, а вони на мерседесах катаються, „олігархвени” кляті!

На станції „Осокорки” Григорій Петрович вийшов з вагону і підземним переходом не поспішаючи попрямував додому на свою, тепер рідну, Срібнокільську. Йому пощастило в минулому році отримати тут трикімнатну квартиру. Пригадалося, як чотири роки підряд він, вже маючи посаду завідувача відділу Адміністрації Президента України, їздив електричками на роботу з Фастова до Києва і після роботи назад до Фастова.

Слава Богу, усі ці муки скінчилися. Тепер навіть у синів окремі кімнати. Старший - студент політехнічного, молодший – закінчує школу...

Ще покійні батьки привчили малого Грицька ніколи не втручатися у чужі розмови. Але почутий діалог у вагоні київського метро таки дістав Григорія Петровича і він ледве стримався від бажання розсудити спір між подружжям. Мабуть начитавшись газет, емоційна пасажирка електропоїзду метро принаймні двічі висловилася некоректно з приводу „Кольчуги”.

Краще, ніж інші пасажири, Григорій Петрович знав, що, по-перше, „Кольчуга” не зенітний комплекс, а по-друге, ніхто з українських громадян ніколи не продавав ці розвідувальні станції в Ірак.

Вже знали про це і міжнародні експерти, яким було надано в Україні навіть цілком таємну інформацію, що стосувалася „Кольчуг”, і які , можливо саме у ці хвилини, завершували підготовку та погодження у Лондоні і Вашингтоні свого офіційного звіту.

Григорій був переконаним, що на підставі цього звіту уряди США та Великобританії ще вибачаться перед Україною за свої попередні звинувачення, побудовані на підставі дезинформації, яку американські спецслужби, налякані подіями 11 вересня 2001 року, сприйняли як достовірну...

„Кольчужною” проблемою Скрипка займався із самого початку її виникнення, коли  Україну[1]  відвідала заступник Держсекретаря США Елізабет Джоунс.

Під час її зустрічі з Президентом України вперше офіційно пролунали звинувачення щодо продажу Україною "Кольчуг" до Іраку. Там же було запропоновано Україні невідкладно відповісти письмово на 15 політичних і 19 технічних запитань, пов'язаних із сферою українського експорту військової техніки та озброєнь. До підготовки цих відповідей та погодження остаточного документа з українськими міністрами був причетний і Григорій Петрович Скрипка.

Строки, визначені Президентом України,  піджимали. Вже 5-го жовтня пакет відповідей у формі NON-PAPER[2] необхідно було надати американській стороні. Одним із перших погодив підготовлені відповіді міністр закордонних справ України. Через хворобу міністр прийняв Григорія Петровича разом з керівником відповідного управління МЗС України на урядовій дачі у Конча-Заспі.

Тоді Григорія приємно вразила відсутність предметів розкоші на дачі міністра. Було таке враження, що він потрапили до звичайної хати сільських інтелігентів, де кожний куточок випромінював тепло і непоказну мудрість господарів.

«За усю свою дипломатичну кар’єру я не пригадую такої складної міжнародної проблеми, з якою сьогодні стикається наша держава, – сказав тоді міністр, проглянувши запитання і відповіді на них. – Наслідки можуть бути катастрофічними для України... Але будемо сподіватися, що правду нам таки вдасться встановити».

І для Григорія Петровича справою честі було віднайти усю правду про „Кольчугу”, якою б вона болючою не була. У недалекому минулому кадровий офіцер, полковник запасу, доктор технічних наук Скрипка на прохання колег-гуманітаріїв неодноразово роз’яснював, що „Кольчуга” не є бойовим комплексом, здатним самостійно знищувати сучасні літаки.

„Кольчуга” - це тільки пасивне око, спроможне бачити навіть літаки-невидимки, через те, що будь-який сучасний літак власними приладами обов’язково випромінює радіохвилі. Дві, три, або чотири станції „Кольчуга”, між якими є певна відстань та які інформаційно об’єднані між собою, – це вже не око, а потужні далекозорі очі, спроможні виявляти не тільки напрямок місцезнаходження літаків, а й вираховувати відстань до них та багато інших специфічних показників. І це технічне диво створено в Україні, - з гордістю підкреслював Григорій.

Об’єктивно кажучи, наявність „Кольчуг” в Іраку дійсно могла серйозно обмежити дії авіації США. Тому тривога найпотужнішого стратегічного партнера України за своїх льотчиків напередодні рішучих дій щодо повалення диктаторського режиму Саддама Хусейна Григорію Петровичу була цілком зрозумілою.

Бажання віднайти правду посилювалося також тим, що Скрипка, вже декілька разів побував у Великобританії і США. Він був закоханим у щирість та відкритість людей, з якими йому там пощастило зустрічатись. Крім того він як патріот своєї країни був удячним Англії та Америці за дружнє ставлення до України і всіляке сприяння розвиткові демократії в молодій, незалежній державі.

Григорій вважав особистими друзями багатьох іноземців українського походження, батьки яких у свій час емігрували за кордон. Породнили його з представниками української діаспори любов до України та рідна мова, а також їх спільне прагнення побудувати на українській землі прекрасну, процвітаючу, демократичну державу.  

До кола друзів Григорія Петровича, зокрема, належав американський двозірковий генерал у відставці Микола Кравців. Здається ще вчора Григорій Скрипка та Микола Кравців представляли найпотужніші армії СРСР та США, а сьогодні вони неодноразово зустрічалися і в Україні, і в США на спільних двосторонніх військово-політичних заходах, відчуваючи глибоку симпатію один до одного.

З британським морським піхотинцем капітаном  Збігневом Фегом Григорій подружився у Німеччині під час інспектування військових об’єктів Великобританії за Договором про звичайні збройні сили в Європі. Батьки Збігнева ще до початку другої світової війни покинули рідну Львівщину у пошуках кращої долі. Особливо зблизили українського полковника з британським капітаном їх спільні ранкові пробіжки.

Вперше вони позмагалися на витривалість поблизу німецького міста Мюнстер. Збігнев сам запропонував Григорію побігати разом, поцікавившись на які відстані він бігає вранці. Григорій відповів, що робить 30-40 хвилинні пробіжки для власного задоволення, щоб краще прокинутися та помилуватися місцевими краєвидами. Проте, замість 30 хвилин їх перший крос тривав біля двох годин і до того ж у доволі високому темпі. Тому Григорій, хоча і втомився, радів, що капітан Фег, нав’язавши йому той виснажливий марафон, мав можливість особисто переконатися у високому рівні фізичної підготовки українських офіцерів.

На миротворчих навчаннях „Щит миру – 97”, яке проходило в Каліфорнії на військовій базі в Сан-Луіс-Обіспо, Григорій познайомився ще з одним представником української діаспори - талановитим американським журналістом, ведучим телепрограми „Вікно в Америку” Юрієм Саєвичем. Скільки вони тоді українських пісень  переспівали затишними каліфорнійськими вечорами! І Юрій Саєвич, на відміну від деяких офіцерів-українців, які представляли Україну на тих навчаннях, показав знання слів і мелодій такої кількості народних і сучасних українських пісень, що йому міг би позаздрити сам Павло Мовчан!

Тому у справі з „Кольчугою” Григорій відчував ще моральну відповідальність перед американськими українцями, яким була не байдужа доля нової України.

Ще до приїзду групи експертів Скрипка з’їздив у службове відрядження в Донецьк і у присутності директора „Топазу” Юрія Рябкіна уважно, крок за кроком, перевірив експортні документи, формуляри та іншу технічну документацію усіх виготовлених на заводі станцій радіолокаційної розвідки „Кольчуга”, шукаючи сліди їх можливих поставок до Іраку.

Як досвідчений фахівець Григорій знав, що у разі нелегітимного продажу українських „Кольчуг” (у зібраному чи розібраному вигляді), він обов’язково знайде на заводі докази цього факту.

Григорію Петровичу було ніяково перед своїми закордонними друзями навіть від однієї тільки думки про те, що деякі його співвітчизники могли співпрацювати з режимом Хусейна. Проте приховувати страшну правду, якщо він її знайде, Григорій не хотів і не збирався. Зло мало бути належним чином покаране.

Ось чому Григорій Петрович пережив справжнє потрясіння і радість, особисто переконавшись у тому, що Україна жодної станції в Ірак не продавала.

„Слава Богу, що, експортуючи цю техніку, ми дотримуємося міжнародних домовленостей, а вигадки про „Кольчугу” - чиясь недолуга провокація, або спосіб заробити собі політичне ім’я і гроші! - міркував собі Григорій Петрович, повертаючись з відрядження. - Як добре, що на такому високому міжнародному рівні скоро буде спростовано розповсюджену неправдиву інформацію, яка перевірятиметься експертами найрозвинутіших демократій світу”.

А що стосується плівок Миколи Мельниченка, знаючи можливості сучасних цифрових технологій, не можна було відкидати і версію щодо штучного створення цих записів, наприклад, з метою підготовки та проведення спеціальної розвідувальної операції проти України для досягнення політичних та економічних інтересів замовників цього скандалу.

Щоб знайти потенційних замовників, достатньо відповісти на запитання: „Кому це вигідно?”

Якщо цей скандал дозволяє усунути потужного конкурента на ринку торгівлі озброєннями, то значні грошові потоки майже автоматично спрямовуються до бюджету держави, яка організувала та забезпечила відповідне „усунення”. А якщо така гросмейстерська комбінація ще дозволяє політично знищити занадто самостійного у прийнятті рішень лідера країни, то на проведення такої операції грошей ніколи не пошкодують.

Таким чином, сили, яким було вигідно принизити Україну в очах демократичних суспільств, могли створити та підкинути спецслужбам США сфабриковані записи...

«Невже північний сусід?”, – сам у себе запитував і сам собі відповідав Григорій. – Можливо... Можливо...  А далі все залежало від того, наскільки професійно було виконано ”підготовчу” роботу, щоб працівники інших спецслужб, нічого не підозрюючи, проковтнули дезінформацію, як це робить щука, ковтаючи замість карася рибацьку блешню. Таким чином, усі крапки над „і” мають поставити незалежні експерти».

Група з тринадцяти (як сподівався Григорій, не заангажованих) експертів американського Держдепартаменту та оборонних відомств США і Великобританії на чолі з Аланом Ван Егмондом прибула до Києва у неділю 13 жовтня 2002 року.

Наступного дня експертів приймали в Адміністрації Президента України[3]. Григорій Петрович відразу впізнав серед гостей Петра Фединського –  ведучого і колегу Юрія Саєвича по телевізійній програмі „Вікно в Америку”, який мав виконувати функцію перекладача.

„Браво, Америка! – подумав Григорій, схвалюючи те, що у складі і цієї специфічної групи включено такого відомого представника української діаспори. –  Це хороша ознака. Завжди легше спілкуватися фахівцям, якщо у співрозмовників є спільні знайомі і спільна мета... А з Петром ми обов’язково подружимося, бо друг мого друга – теж має бути моїм другом”.

Але, на жаль, уся подальша робота експертів в Україні показала, що Григорій Петрович стосовно їх незаангажованості і об’єктивності помилився.

Йому судилося представляти Адміністрацію Президента України, супроводжуючи „політичну” підгрупу експертів під час зустрічей з керівниками державних інституцій України, які на політичному рівні гіпотетично могли бути причетними до прийняття рішень щодо продажу „Кольчуг” Іраку.  

Не зважаючи на абсолютну відкритість української сторони, іноземні експерти вже з самого початку демонстрували свою недовіру до офіційного Києва і „наполегливо”, а деякі з них навіть „нахабно”, шукали „чорну кішку у чорній кімнаті, якої в цій кімнаті насправді не було”.

Якщо Григорій Петрович із кожною зустріччю все більше переконувався, що його припущення про змонтованість записів Президента України Леоніда Кучми з Валерієм Малєвим, поширених в Інтернеті, підтверджується конкретними доказами, а звинувачення України у незаконному продажу „Кольчуг” Іраку тільки на підставі цих сумнівних записів є абсурдними, то експерти майже увесь час залишалися незадоволеними. А у деяких державних установах просто було дуже гаряче.

У затишному приміщенні Генеральної прокуратури на вулиці Різницькій Григорій Петрович мислено поспівчував заступнику Генерального прокурора України Олександру Атаманюку у зв’язку із постійними „шпильками” на його адресу двох знахабнілих „експертів”, а можливо за сумісністю і агентів спецслужб.

„Дякуємо за майже щиру відповідь...”, - провокував Атаманюка один з експертів, сподіваючись що він зірветься  і наробить дурниць.

„Ви не щирі і нас не шануєте!” – тиснув на нього другий інспектор, вимагаючи невідкладно надати цілком таємні матеріали розслідування та змушуючи посадовця високого рангу порушити чинне законодавство України щодо дотримання державної таємниці.

Їм так і не вдалося ані спровокувати прокурора на грубість, ані примусити його порушити закон, хоча природне, потаємне бажання послати подалі дорогих гостей у господарів на Різницькій протягом усієї зустрічі мабуть не зникало.

І на Володимирській вулиці інспектори не почули Голову Служби безпеки України Володимира Радченка, який наголосив, що зробити фальшивий аудіо запис про експорт „Кольчуг” в Ірак дуже просто. При цьому іноземні інспектори мали можливість особисто переконатися в тому, що усі вироблені Україною „Кольчуги” знаходяться на своїх місцях.

Колишній перший заступник покійного Валерія Малєва Олег Попов також рішуче заявив, що факт розмови Малєва з Кучмою щодо „Кольчуг” є неможливим, а плівка із записом їх розмови, на думку представника України, синтезована технічними засобами, щоб „підставити” Президента України.

Леонід Рожен - колишній перший заступник Секретаря Ради національної безпеки і оборони України - був ще переконливішим, навівши приклад про те, що у пресі з’явилася „сенсаційна інформація про поставку Сполученими Штатами Америки біологічної зброї в Ірак.

 „Смішно?” – запитав він експертів. – „І я теж сміявся, бо не можна все, що з’являється у пресі, сприймати на віру. Ми українці - розумний народ і не слід до нас ставитися як до африканських братів”. 

Дедалі більше ставало зрозумілим, що, користуючись сумнівними записами про „Кольчугу”, експерти виконують чиєсь завдання та використовують наданий шанс для отримання іншої інформації, вимагаючи навіть таку, яка є предметом  таємниці не тільки України, а й інших країн.

Зокрема це стосувалося їх бажання побачити контракт щодо поставлених „Кольчуг” до Китаю та точних координат цих станцій на території цієї країни.

„Зрозуміло, що у кожного своя робота”, - дивувався Григорій Петрович. Але він не міг і не хотів повірити у те, що представники „дружньої” заокеанської держави, у спосіб життя громадян якої він був закоханим,  можуть так зневажати Україну. Тому, він сподівався, що врешті-решт у Вашингтоні та Лондоні відкинуть усе надумане спецслужбами та інспекторами і зроблять об’єктивні висновки про безпідставність звинувачень України, виявивши також і справжніх замовників та авторів „кольчужного скандалу”.

- Що це з тобою, Гришо? – замість привітання запитала у Григорія Петровича дружина, коли він зайшов до квартири. – Знову щось трапилось на роботі? І коли ти навчишся усе сприймати спокійно як усі?

- Усе в порядку, моє сонечко! – поспішив заспокоїти дружину Григорій. - Просто морально втомився від невизначеності... От завтра надійде звіт за результатами роботи експертів стосовно „кольчуг” і все стане на свої місця... Демократичні держави вміють визнавати свої помилки і від цього, тільки виграють...

- Добре, добре! Знову ти про політику. Краще поцілуй мене, - перебила чоловіка дружина. – І, до речі, відчуття невизначеності з’являється тільки тоді, коли є сумніви. У тебе ж немає сумнівів щодо об’єктивності твоїх нових американських друзів!?

Григорій обняв дружину і ніжно поцілував її у вушко. Потім зазирнув у вічі, які світилися ніжністю і любов’ю, і спіймав себе на думці, що навіть усі політичні скандали світу не здатні затьмарити відчуття звичайного людського щастя.

- Я тебе люблю, моя рідненька. Ти у мене найкраща. А завтрашній день, принаймні для мене, дійсно все визначить, - погодився з дружиною Григорій, але так нічого їй і не сказав щодо своїх сумнівів, які дійсно з’явилися у нього після роботи з іноземними експертами.

Нарешті довгоочікуваний „час істини” настав і п’ятого листопада 2002 року Адміністрація Президента України отримала звіт експертів, надрукований на 18 сторінках.

Коли Григорій Петрович „по діагоналі” пробігся очима по висновках звіту, серце у нього гучно закалатало, шкіру запекло, наче хтось його облив окропом, а сорочка і білизна миттєво стали мокрими. По скронях застукотіли  молоточки, в очах потемніло...

„Це не могли написати не заангажовані експерти, які отримали від нас усі необхідні докази щодо абсурдності звинувачень України у продажу „Кольчуг” до Іраку, - подумав Григорій.

Він розгублено гортав сторінку за сторінкою, пригадуючи і розуміючи тепер стурбованість міністра закордонних справ України Анатолія Зленка під час їх зустрічі в Конча-Заспі.

„Отже американці, які заради „правди” принципово викривають навіть сексуальні пригоди своїх президентів, виявилися не здатними, або не захотіли побачити реальну правду про „Кольчуги”... Але ж кращої нагоди „притиснути” виробників брехливих записів не було і не буде! А може до „синтезу” розмови Кучми і Малєва  причетні самі американці, а не спецслужби північного сусіда? Тоді дещо стає зрозумілим... Ні! Цього не може бути! Тому, що цього просто не може бути!” – категорично відкинув свої припущення Григорій Петрович.

Але в голові у нього наче щось переключилось і він підсвідомо продовжував шукати аналогії українського „кольчужного” скандалу і „трагікомедії з оральним сексом на найвищому державному рівні” у білому домі.

«Припустимо, дехто в США вирішив поставити крапку на кар’єрі Біла Клінтона і в якості виконавця завербував Моніку Левінськи, яка отримала завдання заплямувати свою сукню спермою президента США. І вона це зробила. Тому, ретельно перевіривши на „смак”, „колір”, „запах” та хімічний склад дорогоцінні плями на сукні „романтичної” дівчини з речовиною, яку завжди носив у собі президент найдемократичнішої країни світу, американці їй повірили. Але запланований імпічмент не пройшов і дехто був змушений чекати наступних президентських виборів.

А якщо і в Україні якомусь гарному чоловікові, або його дружині, закортіло достроково отримати повноваження президента держави і цей „хтось” звернувся за передовим досвідом до відповідних фахівців у США?  Заокеанські професіонали мабуть відразу відкинули б варіант із простим копіюванням сексуального скандалу, бо навіть дитина здогадалася би звідки цей „передовий досвід”. Тому спочатку замість Моніки знайшли Миколу Мельниченка, і він напевно погодився на героїчну роль „патріота”, який із „ризиком для життя” начебто безкорисно „шпигував” в кабінеті Леоніда Кучми.

А чого б йому не погодитися, якщо усі „записи” на той час вже могли бути змонтованими, а за „безкорисність” гарно заплатять? Гонгадзе все одно вже не має, а „невеличкий обман” про те, що до його вбивства начебто причетні Кучма та його оточення зробить журналіста героєм України, а деяких політиків „політичними трупами”. Нехай трішечки потримають державне кермо інші люди, з якими і наш „патріот”, як реп’ях на собачому хвості,  добереться до владного олімпу. 

Звичайно штучно змонтована плівка це вам не пляма президентської сперми, але сморід від записів буде не гіршим. Якщо ж Україна відкриє свої таємниці, щоб надати докази абсурдності деяких фактів, то ці докази експерти можуть і не визнати, бо про склад експертів також можна подбати заздалегідь. Маячня якась», - нарешті припинив фантазувати Григорій Петрович і розпочав готувати коментарі і спростування до сімнадцяти безпідставних висновків-звинувачень іноземних експертів.

Пізніше ці коментарі були озвучені учасниками брифінгу[4] для засобів масової інформації, який проходив 12 листопада 2002 року в Адміністрації Президента України.

Переживши шок і розчарування у зв’язку з необ’єктивністю британських та американських експертів, Григорій Петрович нарешті був змушений сам собі зізнатися, що помилявся, коли абсолютизував демократії двох „найдемократичніших” держав світу. Невипадково Франція і Німеччина дедалі частіше відмовляються підтримувати американські сценарії розв’язання політичних криз в інших державах із застосуванням військової сили.  

Григорію було прикро, що він не встиг подружитися з Петром Фединським через невидиму, але реально крижану стіну недовіри і підозри, за якою працювали з представниками України іноземні експерти. Бо, мабуть, таки мали відповідне завдання своїх урядів. Тобто, навіть українське походження не примусило пана Фединського спробувати зупинити процес поливання брудом вітчизни його батьків...

Він також розумів, що справа Гонгадзе і „кольчужний” скандал мабуть назавжди залишатимуться нерозкритими, як і справжні вбивці Джона Кеннеді. Бо тільки замовникам записів була відома уся правда про їх недостовірність і саме цим замовникам, як і у випадку з „Кольчугами”, справжня правда скоріше за все була не потрібна.

Арсенали „неправди” і брехні, на поширення яких було витрачено шалені гроші, мали працювати за призначенням. А у тому, що вони досягають кінцевої мети, Григорій мав можливість переконатися особисто.

І, якщо бути до кінця чесним, навіть державний службовець Адміністрації Президента України Григорій Скрипка в справі з „кольчугами”, як і та жіночка в київському метро, стояв би на боці не своєї країни, а демократичної Америки, якби особисто не побачив докази безпідставності звинувачень нашої держави в незаконному продажі „Кольчуг” до Іраку.

А скільки українців ще залишається засліпленими риторикою про демократичні цінності і живе під гіпнозом цих заморських псевдодемократів? Чи прозріємо ми колись?



[1] Йдеться про візит Елізабет Джоунс в Україну, який відбувався
1-2 жовтня 2002 року.

Ще раніше, 11 квітня 2002 року у Сан-Франциско на Великому Журі (спеціальному суді присяжних) Микола Мельниченко свідчив про причетність президента Леоніда Кучми до незаконного продажу Україною станцій „Кольчуга” Іраку. За словами екс-майора держохорони, Велике Журі прослухало фрагмент записів, начебто зроблених ним в кабінеті Кучми. В цій розмові президент нібито наказує генеральному директору компанії "Укрспецекспорт" Валерію Малєву продати Іраку за $100 млн. чотири установки "Кольчуга".

Мельниченко також повідомив, що на слуханнях Великого Журі представник ЦРУ заявив, що ці радари нещодавно знайдено американцями в Іраці (УКРАЇНСЬКА ПРАВДА, 12.04.2002, 11:32).

[2] Міжнародний інформаційний документ, який надається іншим державам дипломатичними каналами без підписів сторін.

[3] Такі зустрічі під час перебування експертів в Україні відбулися з керівниками Адміністрації Президента України, з Секретарем Ради національної безпеки і оборони України Євгеном Марчуком, Головою Верховної Ради України Володимиром Литвином, Державним секретарем Міністерства оборони України Віктором Банних, Головою Служби безпеки України Володимиром Радченком, Державним секретарем Міністерства закордонних справ України Олександром Чалим, Заступником Генерального прокурора України з військових питань Олександром Атаманюком, Державним секретарем Міністерства промислової політики України Валерієм Казаковим, Головою Держекспортного контролю Олександром Легейдою, Головою Державного комітету у справах охорони державного кордону Миколою Литвином, Головою Державної митної служби Миколою Каленським, колишнім першим заступником Секретаря національної безпеки і оборони України Леонідом Роженом, колишнім першим заступником керівника "Укрспецекспорту" Валерія Малєва Олегом Поповим.

[4] Стенограма брифінгу для засобів масової інформації від 12 листопада 2002 року розміщена в Інтернеті на персональному інформаційному сервері Віктора Медведчука. 

 



Создан 23 янв 2015



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником